Йозеф – словак зі Свідніка

Я пройшов 9 кілометрів з кордону пішки, доки зустрів його. Стояти на кордоні було надто холодно. Йти – ідеально і приємно, наче гуляєш лісом, на дорозі майже не було машин. Рух між Словаччиною і Польщею на сході майже мертвий.

Йозеф 8 років у школі вчив українську. Бабця з України, вміє трохи говорити українською і русинською, тож він старався вживати знайомі мені слова, я – знайомі йому. В Свідніку щороку проходять українські і русинські фестивалі. Тут 100 кілометрів до кордону з Україною.

– Скажи мені, ти за кого? За сепарів чи за Україну?
– Повір мені, Йозеф, – починав я вже досить звичну тему для роз’яснень. – Немає сепарів. Є люди, яким роздали зброю, є база в Росії, є укази зверху. Люди, які займалися бізнесом – виїхали, люди, що були відомими місцевими політиками – виїхали. Владу захопили невідомі люди, які завжди мріяли про владу і силу. У них раніше нічого не було спільного з владою. Вони – лише представники, пішки. З “сєпарами” намагались домовитись ще на початку, але їм не дозволили. Всі мої друзі звідти – поїхали. Там є неоднозначні речі, як на будь-якій війні, але повір – серед українців немає людей, які “за сєпарів”, і навіть серед росіян, що живуть в Україні – таких майже нема. Розумієш?
– Розумію. Вибач. Я дуже поверхнево знаю цю тему.

Це моя скорочена версія розповіді про те, “що сталося”. Я втомився розповідати. У Словаччині засилля російської пропаганди. “Громадянська війна в Україні” тут нав’язана і вкладена в уми.

Йозеф викладач гри на гітарі у дитячій музичній школі. Він захопливо розповідав про те, як він вчить дітей, про те, як він зібрав із них оркестр і кожен грає свою мелодію і як круто це виходить. Зрештою, він фанат своєї справи. Він провіз мене по всьому Свідніку, трішки показав центр і завіз на виїзд. Ми тепло попрощалися. Сподіваюсь, мені вдалось щось пояснити вчителю музики.