Катя Бабкіна і її любов до дітей
Днями вийшла її нова дитяча книжка “Шапочка і кит”, а сьогодні вона запустила благодійну кампанію і планує за рік зібрати мільйон гривень для хворих діток. Катя ставить собі цілі і виклики і йде за ними, лишаючи на шляху до успіху хештеги. Ця кампанія називається #shapochka_i_milion_na_tab
Кому пообіцяла зібрати мільйон і прочитати двісті книжок Катя? У першу чергу собі. І це так круто, що вона зробила це публічно, а не тихенько і сором’язливо, вона подала приклад мільйонам інших, що боялися, не наважувалися або навіть і не думали про це. Те, чого не вистачає нам, те, чого в нас так мало. Читати і допомогати – ось цінності, за які Катя бере на себе цей тягар публічності.
Катіна дитяча книжка не лише для дітей. Як дитячі новели Еріка-Емманюеля Шмітта, Катіні дитячі книжки – не про героїв і злодіїв, не про чорне і біле, добро і зло, в них піднімаються складні філософські питання, після них залишаються питання і теми для роздумів, навіть у дорослих дітей. В цій історії до хлопчика, хворого на лейкоз, приходить через вікно кит, який їсть його пігулки. Ця книга написано так щиро і так тепло, що коли я її читав ще навесні, мені постійнно ввижалася моя кімната і ліжко, і прочинене вікно, і цей кит, що приходить з парку. Я теж в дитинстві вважався безпросвітно хворою дитиною.
У Каті теж було складне і травматичне дитинство в Івано-Франківську, з якого вона винесла стільки життєвих уроків. Вона почала доросле життя значно раніше за усіх своїх ровесників, вона отримувала перші гонорари за публікації ще навчаючись у школі. Після переїзду до Києва Катя працювала у найкращих виданнях, вона змогла досягти неабиякого успіху, хоч сама вважає, що ще тільки на початку шляху. Катя дуже боїться не встигнути прожити життя так, як хочеться.
Це фото наче з минулого сторіччя, а насправді – лише березень минулого року, якийсь із дахів Бангкока. Ми з Катею знайомі от вже років вісім. Ми зустрілись вперше в парку Пушкіна у 2007-му, попередньо матами обклавши одне одного в своїх онлайн-щоденниках. У той час Катя купила перший автомобіль, копійку, а я вже рік як їздив на роботу на велисипеді. Я просував велосипедний рух, а Катя – давала приватні уроки водіння. Тоді ми посварились, бо Катя вважала, що всі велосипедисти – козли, всі їздять без світла і шоломів, і взагалі мають їздити по тротуарах, ну а я у відповідь не скупився на слова. Ми домовились зустрітись і придумати якусь спільну акцію для убезпечення велоруху і зустрілися насправді поговорити про життя.
Потім я знімав квартиру на Татарці, а Катя якраз в’їжджала у той самий будинок і робила ремонт. Якось вона попросила мене сходити до сусідів разом, бо їй одній було страшно. Катя чомусь згадує, що я був дуже дивно одягнений, спросоння, з довгим волоссям і сусід мене по-справжньому злякався, але я цього вже не пригадую. А у 2013-му Катя попросила спланувати їй подорож по Таїланду. Я спланував, але якось помилився датою бронювання одного з готелів за її маршрутом. Це був мій перший і останній промах в житті і чомусь він потрапив саме на Катю. Вона приїхала в Крабі вночі, я був на Пенангу, за тисячу кілометрів, коли вона почала писати, що готель переповнений, а її бронювання було на вчора. За тиждень я приїхав до Каті в Таїланд у гості на острів, де була бронь без помилки і ми сміялися з тої історії.
– Я думала, що ти якесь кончєне сущєство, – але я чесно відповів Каті, що був про неї такої ж самої думки. Зрештою, може це і я перший їй таке сказав, а вона мені відповіла взаємністю, я вже не пригадую.
Для мене завжди залишалося загадкою, як люди настільки можуть видаватися іншими за екранами своїх моніторів. Як особиста зустріч може розбити усі уявлення і стереотипи, підкосити навіть найсильніші кліше, як от, скажімо, кончєне сущєство.
Після цього ми разом об’їздили ще десяток країн і, здається, остаточно забули про кончєність сущєств. В інтернеті Катя виглядає непорушною стіною, снобом і вискочкою, а на справді вона так багато переживає і настільки природньо вміє драматизувати. Майже всі її тексти і вірші – це складні сценарії для театру, десь так само вона живе своє життя. Я сидів у Відні поруч з нею на п’єсі, що поставлена за її сценарієм і не бачив її ніколи такою. Катя лише написала текст, але для неї це не просто текст, вона переживала усю виставу разом із режисерами, акторами, світловиками і звукорежисером, цей текст – це вона сама, у ньому стільки насправді її.
Катя пише вірші не про далекі і відсторонені речі, вона пише про те, що переживає. Пише так, що відчувається її холодний подих і доторк, відчувається її любов до світу і кожної його деталі, її жага до справедливості і рівності, її чесність і дитячість.
Іноді мені здається, що Катя мріє перестрибнути через своє дитинство. Часом здається, що вона мріє зробити для інших, цілком чужих і незнайомих дітей цей світ трішки кращим. Можливо, саме про це її книга і її виклики, саме про це її бажання популяризувати читання в країні з найменшою кількістю книжок на душу населення в Європі. Катю, в тебе все вийде! Дякую тобі за те, що ти робиш.