“Ленінопад” як звуження фронту Другої світової
Пам’ятники Леніну, Дзержинському й іншим радянським діячам у сучасних містах – це те саме, що статуя Ісуса, Будди та ідол Перуна. Кожен ідол – це невеличкий залишок фронту, бойовий листок агресивної ідеології і капсула війни. Є лише два шляхи – війна або повалення ідола “совка”.
Коли йдеться про знесення цих пам’ятників у різних містах Східної України – це не стосується лівої ідеології. Йдеться в першу чергу про убезпечення цих міст від війни за “радянського Будду”.
Західна Україна позбулася всієї “совкової” атрибутики на початку 1990-х, тож танк “ополченців” із надписом “На Львов” виглядає абсолютно непереконливо і щонайменше смішно.
У Львові вже практично не залишилося адептів “совка”, немає ідола, якому треба носити квіти. Доводиться носити до пам’ятника Тарасові Шевченку.
“Ленін і “совок” – це релігія. Велика перемога, велика держава і великі вожді – лише атрибути цієї релігії.
І тут є відразу кілька моментів, які ставлять агресивну секту “дєдивоєвалі” під величезні знаки питання.
Чому ті, хто святкують перемогу над іншими народами, живуть у сотні разів бідніше за тих, хто в цій війні програв?
Чому в усій Європі перемогу не святкують, а поминають загиблих і сумують за втратами?
Чому центральні монументи і пам’ятники на Сході – це “великі вожді”, “вогні слави”, “алеї героїв”, “алеї міст героїв” і інші язичницькі символи?
Чому за невдалого пияка-реформатора Єльцина паради і 9 травня відмінили, а за тоталітарного кегебіста Путіна – перетворили на фєтіш і грандіозне свято?
Навіщо технологи Путіна вигадали “колорадський символ”? Для чого Янукович із Путіним влаштовували спільний парад, якісь спільні автопробіги й інші дурниці? Чому саме на 9 травня?
Питань дуже багато, а відповіді знайти не так і важко. Це все нова релігія Росії в старій упаковці технологій СРСР. Вєліка страна, вєліка побєда, могучий народ. Це по-перше.
А по-друге, війна на Донбасі та в Криму – історичне завершення Другої світової.
Культивізація Другої світової в Україні, особливо на сході та півдні досягла колосального масштабу. В Україні так і не відбулося примирення проукраїнського фронту (УПА, Січові Стрільці, армія УНР, армія Скоропадського і т.д.) і прорадянського фронту (Червона Армія).
Для багатьох з обох сторін таке примирення не видається можливим. Але воно потрібне було вже давно. Бо оскільки історичного діалогу не відбулося, не з’явилося якісної і цілісної освіти в школах і університетах (учителями лишилися старі кадри-“совки”, які досі закликають проти “хохляндії”), ми отримали бомбу сповільненої дії.
Тепер війна на Донбасі для багатьох донеччан – це історичне завершення “боротьби проти фашизму”. Вдумайтеся – під час Другої світової правдиву інформацію було здобути ще важче. Завербуватися в якусь із армій іще легше. Повірити у фейкові страшилки – елементарно. Але УПА була значно менш чисельною, ніж кількість українців у лавах Радянської армії.
Нині все навпаки – “совкових” “ополчєнців” значно менше, ніж українців. Якщо уявити цей сценарій 10 років тому, під час 2004-го, якби Росія тоді вже була готова до такого повороту подій, зона АТО поповнилася б іще кількома областями.
Йдеться про те, що зараз, як і раніше, Україна поділяється не на Схід і Захід, а на поінформованих і завербованих.
Не слід жаліти тих, хто на антипараді в День Незалежності в Донецьку кричав полоненим “фашисти” і кидав каміння, але і не слід засуджувати. Як не засуджувати і тих, хто був завербований комуністами, а не пішов захищати Україну в лавах УПА. Тоді українці мордували українців, а тепер не краще – українці ведуть полонених українців по центральній площі українського міста.
Так, це загублені люди, і загубилися вони від браку освіти, інформації і вміння вчитися і шукати істину. Це – нещасні люди.
Тут можна тільки радіти, що “совка” в нас залишилось якісь там кілька районів двох областей і один півострів. Давайте не будемо закликати “стерти Донбас” після перегляду чергових нових страшних кадрів, закинутих нам російською пропагандою. В історії вони вже закарбувалися надовго, як садисти і нацисти сучасності. Цього достатньо.
А “ленінопад”, що все частіше спалахує на Сході, – це, насправді, нове Хрещення Русі. Недарма в Харкові перше, що з’явилося на місці Леніна, – це хрест. Місце для ідолопоклонства в центрі міста – це лише захист і звичка. Хронологія будь-якого прадавнього українського міста: ідол Перуна, хрест, Ленін і повернення хреста або українського прапора.
На харківській площі Свободи з часом з’явиться статуя Свободи. Але не раніше, ніж люди усвідомлять, що це справжня цінність і символ нового часу.
