Львів-Чернівці автостопом

Виїхав я вчора фактично дуже пізно, о 8 вечора, і майже зразу ж застопив. Чоловік в тілі зупинився і одразу ж сказав “на бєнзин”. Я хотів сказать: “сорі, нам нє па путі”, як було пару разів у таких випадках, але шось за двадцяточку сказав ок. Навіть не знаю чому, можна було почекати, місце було хороше і я лишень став там, попередньо трішки пройшовши. Але от сів і їду.

Він все розпитував про мене та про мене, все більше й більше вникаючи в моє життя й мої подорожі. І йому це було дійсно цікаво, хоча часто в таких випадках це є просто вдалим фоном поїздки – якісь історії. Мені випитати в нього щось було вкрай складно, і все ж, прослухавши на касетному плеєрі трохи органної музики він попросив вгадати, ким насправді він є. І я припустив, що він має відношення до церкви, попередньо помилившись: він не державний чиновник. Хоча певні мої упередження пов’язані з тим, що він взяв “плату за проїзд” в мене були. І я собі думав – от чиновничок, чи бізнесменішка прикормлений чиновничками, а попередні кілька разів церковні діячі, які мене підбирали були зовсім не такі, вони готові були нагодувати, дати грошей й поїсти, але аж ніяк не спитати за “плату”, а виявилося все дуже просто.

Їхав я з настоятелем Римо-Католицької Церкви у Франківську, а австостопера він віз уперше в житті і навіть подумати не міг, принаймні як я зрозумів, що це для нього просто цілком логічним було, тому я почувався незручно, що сказав йому це, і він почав почуватися винним. Це було дуже дивне знайомство. але, думаю, ми побачимося наступного разу. Дуже скоро. на концерті “ДаґаДани” у Франківську 27.04

Далі була кільцева Франківська. Я дуже довго йшов і ніхто не зупинявся. Я дійшов до однієї розвилки нарешті, і там зупинився. Стало дуже зимно. Довго – довго до мене повзла, і врешті зупинилась вантажівка ЗІЛ з відкритим кузовом і вуйко вийшов і питав мене як в бік Тернополя поїхати, я зазирнув у мапу (Ромачка, дякую за мапу, вона спасла діда), і порадив йому їхати через місто. Нам було не по дорозі. Він розвернувся і я побачив, що тарахтіло так у його кузові, коли він наближався до мене.

Це були три корови. Дід з трьома коровами. Це так романтично, я думав наздогнати його і поїхати з ним до Тернополя, все одно на цій трасі машин не було практично, не було кого стопити на Чернівці, але зважаючи на те, що пройшла хвилина з того моменту як він відчалив, а можливість його наздогнати біжучи видавалась все такою ж реалістичною, до Тернополя я б доїхав хіба післязавтра.

Тож я пішов собі в бік Чернівців, і йшов я вздовж, схоже, якогось полігону. Була перша чи друга ночі вже я помітив, що ліхтарів ніде немає, але я маю страшенно чітку тінь на асфальті і довго не міг зрозуміти в чому ж справа, ліхтарі дуже далеко, аж раптом тупе – тупе – тупе я подивилося вгору, а там сяяв місяць у коконі.

Кокон обвивав місяць і здавалось, що це не місяць, а портал у далекі простори Бєлкі і Стрєлкі, у нескінченність. Я довго йшов з піднятою головою, аж поки не заболіла шия. Машини все не їхали і не їхали, я пройшов кілометрів 20, і за цей час повз мене пройшло машин 40. Але мені було так надзвичайно добре, це навіть важко якось описати, це просто стан, коли думаєш – чорт, це круто, що ніхто не зупиняється, що нікого нема взагалі! Я в той момент був такий щасливий, натхненний, в той момент я дихав темним нічним повітрям і видихав світлими бульбашками щастя, і я побачив світло попереду, це були ліхтарі ще одної розв’язки, там начебто було трішки більше машин.

Але до розв’язки я не дійшов – мене підібрав Камаз із дуже веселим вуйком, він возить ліс у Франик, апілкі пачті. В нього величезний старий Камаз з причепом і він страшно любить зупинятись в місцевих придорожніх забігайлівках. Він служив на Обі, і має безліч історій про це. Коли він мені їх розповідав у мене в голові знову вспливав кокон, на який я надивився, повітря, яким я надихався, робило теж якісь дивні штуки, і я мріяв про якісь паралельні світи й простори, щось відбувалось таке, що важко пояснити. І врешті я наче спав і не спав, і слухав його, і слухав себе і гул мотору, і затуляв рукою дірку в склі, ноги від тої дірки змерзли.

Ми зупинялись в тих забігайлівках і мене в усіх питали – то ви з тим вуйком їдете? Так здивовано, я дійсно мало виглядав на його родича чи на співробітника, замовника апілок, наприклад, чи рємонтніка камазів позаминулого століття. Він висадив мене в Заболотові і повернув на Кути (чорт, ми ж були там 2 тижні тому) і Заболотів якось дивно мене вразив. Я відчував себе десь у селі в Польщі вночі відкриті вітрини магазинів з запаленим світлом, чистота і якийсь затишок невеличкого селища. Дивина, звідки воно взялося? Тут то…

Я недовго йшов уперед, мені було знову добре, хоча довелося зробити пару гімнастичних вправ, аби не змерзнути. Далі я застопив літнього чоловіка з жінкою, вони везли мене аж до самих Чернівців. Це була третя ночі вже і логічним виглядало їх питання – чого не їжджу вдень. Я й сам не знаю, чого це я такий дурний. Вони цілий час дуже тупо дойобувались до мене різними расистськими тємами: намагались задовбати політикою, винили молодь в неактивності, винили киян в тому, що обирають жидів у владу, винили мене в тому, що я подорожую замість того, щоб протестувати чи працювати во благо. Вони не мають ні краплі гумору чи позитиву і обливають лайном усе, навіть себе, середньостатичні хохольчєкі. Я порадив їм вчинити акт самоспалення перед верховною радою і тим врятувати нещасну неньку. Після цього вони трішки замовкли і я подрімав.

В чернівцях о 4 ночі рівно – я сів на тролейбус і доїхав до Соборної. Там о 4 з копійками мене прийняли гостинні чернівчани. Дякую. А тоді не менш гостинні мені показали універ і цвинтар… А з мінуткі на мінутку почнеться концерт God Is an Astronaut…Смішні вони чуваки. Зразу після того відправляюсь на Вінницю, пару часіків посплю, а там вже до Донецька рукою подати – 800 км.