Любіть живих
Щось вмикається всередині, внутрішня кнопка, запалюються якісь ліхтарики, спрацьовує прихований механізм, і так весь час: день смерті, день народження знову день смерті і знову день народження. Чомусь саме в такому порядку. Щось з глибин примушує пустити скупу сльозу, поставити трек на повторення, щось знову і знову тягне подивитись, якими вони були. Кількість їх збільшується, вони всі близькі, поки ми пам’ятаємо, якими вони були, хтось трошки далі, від когось ми від’єднані континентами і океанами, а хтось отут, ходив сусідньою вулицею, в нашому районі знімав свій кліп.
Заплакані авторами шкільні підручники з біографіями видатних людей. Наші герої ж святі, чисті, в них немає нічого злого. Їх усі люблять, вони увійшли в історію. Суїцидальні думки в підлітковому віці від нестачі потрібної уваги і любові, відчуття, що тобі забудуть всі дитячі помилки після смерті і почнуть просто любити. Рятують тільки розмальовані ручкою пики в тих самих підручниках. Може, все ж, герої теж грішні?
Ще відтоді ми любимо їх більше, ніж живих. Любимо оплакувати і переживати за їх душі там. Їх цитати набувають шаленої популярності після смерті. Іноді найбільш кон’юнктурні відео, найбільш страшні, перетворюються на живий іконостас. “Останнє інтерв’ю” – мільйони, “Концерт зірок” – мільйони, найбільш щирі і чесні пісні – кілька тисяч. Більшість із нас навіть не усвідомлює за що, але сліпо любить того, кому від цієї любові більше не гаряче. Пригадується концерт, на якому було всього кількасот людей за кілька років до. А потім раптова смерть. Виявляється, що не музичні успіхи, не книжки, не афіші, не рекламні ролики чи радіоефіри, а тільки смерть може стати найкращим промо.
Чому так само не запалюються наші внутрішні ліхтарики від тих, кого можна обняти? Чому так складно було за життя заслужити народну любов? Захоплюватися тими, хто ще є. Вони ж чудові, озирніться навколо. Ваші сусіди, друзі, музиканти, письменники, науковці, лікарі, художники. Їм треба казати дякую, їх треба любити, просто за те, що вони є. Живі – неідеальні? Мертві ж кращі, бо безстатеві? Живі ще можуть оступитися? Використати нашу любов? Вони такі ж самі земні істоти, як і ми? Ми знаємо їх з дитинства і пам’ятаємо всі їх помилки? Невже, це усе, що нас виправдовує?
Часом дорікають, що в історіях перехожих успіхи людей гіперболізовані, занадто багато віри, майже нічого немає про їх хиби. Ми любимо чіплятися до недоліків живих і оплакувати мертвих. Любимо заздрити чужому шляху, чужій боротьбі, поки вона триває. А так легко можна все змінити, аби ми любили казати дякую тим, хто неідеальний, більше підтримували їх, більше любили казати люблю тим, кого не треба оплакувати. Тексти, картини, пісні, фільми і пам’ятники нам дають неоціненно багато, але менше, ніж ті, хто поруч. Вибачайте за патетичність. Пам’ятайте тих, хто відійшов. Любіть живих.
