Любляна-Горіція автостопом 25.07
Виїхали ми з Любляни вєчєрком, після спроб взяти два велосипеда в оренду, купівлі безполєзної сіті картки, ми доїхали на автобусі до виїзду з міста. Там був досить непоганий автостоп-поїнт, але вже за хвилин 10 стопу, прямо перед нами стала канкурєнтка. В цьому місці люди стоплять до Постойни, напевно, там живуть, а в Любляні працюють або вчаться, бо за 10 хвилин з’явилась ще одна дівчина: в них обох були таблички – в нас нє. На табличках з одної сторони була LJ (Ljubljana), а з іншої PT (Postojna), схоже вони часто цим маршрутом їздять, і от уявіть собі картину – 30 метрів і три людини, ми останні. Першою взяли дівчинку, що прийшла одразу після нас. І тут в цей поїнт машина завезла ще одного хічхайкера, що стопив до Ідрії, і він став за нами, і от пройшло пів-години і поїхали вже всі, крім нас.
А ми лишились стояти і вирішили трішки змінити позицію, стали в іншому місці, за 20 метрів, і вирішили посварити цей автостоп, сказали, що всьо, тут жодна машина не стане. Але одразу ж після цього – зупинилась перша ж машина фольц гольф із боснійцем за кермом, що спілкується боснійською та італійською, а живе в Словенії, десь за 70 км від Любляни. Ми доїхали туди, він став на заправці, і ми так зрозуміли, що пора виходити. Вийшли, витягли рюкзаки, він в цей час в туалеті видно був. Тут він приходить і афігіває, каже: « Так я ж до Італії їду!». Да? Ну ок. Ми тоді теж. Ми майже не спілкувались з ним, він не дуже мову жестів знає, а ми теж не напрягались особливо, тому ми навіть до кінця не зрозуміли коли сідали, куди ж він їде.
Корочє, перетнули ми колишній кордон і в’їхали в Італію в місто Подгоріце, з якого в нього шлях лежав на Удіне. Але недуже вчасно виявилось, що він не лише їде НЕ в Удіне, а в якесь село, а ще й не знає туди дороги. Корочє, ми всі втрьох заблукали, і вирішили – краще вийти тут, поки він в ще глибші дєбрі не задєбрів. Ми були страшенно голодні, і здається тоді хтось з нас сказав: “От би зустріти когось, хто б ще й додому запросив до себе і там заночувати”, бо ми їхали оріджіналі у Венецію, але що там робити такої пізньої ночі? А вже була десь 22 година, напевно, і, звісно ж всі магазини були зачинені, ми йшли у зворотньому напрямку і застопили дівчину. Вона спинилась і сказала, що ще ніколи не брала двох автостопщиків. Вона спинилась на повороті на дуже вузькому проїзді,і я страшенно нервував, що зараз хтось вискочить із-за угла і вмажеться в неї, але ми швидко сіли і поїхали, виявилось, що вона якраз в Подгоріце!
Ура! Ми їдемо хоч і назад, зате до автобану на Венецію. І от, ми вже йдемо по Підгоріці, вбиті і страшенно голодні,навколо все зачинено, шансів, що хтось зупинеться – майже нуль, машин на дорозі – так само. І тут стається чудо – як тільки ми доходимо до останнього ліхтаря – а далі суцільна темрява і десь там початок автобану, тут зупиняється в 300 метрах від нас машина, і починає здавати назад, а в ній наш рятівник Себастьяно. Він тут же сказав: “Поїхали в мій хаус”. Хаус – це єдине слово англійською, яке йому було відомо, він говорив італійською і французькою, але більше – мовою жестів. Він нагодував нас і напоїв кавою, а вранці відправив далі – до Венеції.
