Марк і Оула – покоління гаджетів

Досить часто думаю про дітей. Думаю про достаток і нестачу, набуте і здобутки.

От з цими двома прекрасними французькими дітьми я їхав від Ніцци майже до Марселя. Ми мало спілкувались, вони були зайняті своїми іграшками і девайсами. Я взагалі не дуже вмію веселить дітей.

Зато я багато думав. Хто в кращому положенні – діти країн третього світу, як я, чи вони, першого. Діти, у яких все є, на яких не висить стільки проблем, задач і слід бути хіба дуже лінивим, аби вирости тупим. І інші діти – яким слід здобувати все, від освіти до, іноді, пари кросівок.

Десь в 14-15 років я працював на міні-базарі вантажником. Кожного дня вставав о 5 ранку і збирався на роботу. За місяць я назбирав на нові кросівки. В останній день, перед тим як я йшов їх купувати, пам’ятаю, йшов дощ. Мої старі кросівки протерлись наніц і я просто фактично босоніж хлюпав по калюжам і в той самий день поїхав на інший базар, святошино, і купив собі кросівки. Це були найцінніші кросівки в моєму житті. І я, напевно, тоді лише почав цінувати речі. Я досі заношую взуття, светри і футболки до останнього.

А як їм це зрозуміти? Мені здається, що ніяк. Лише в штучних умовах батьки можуть поставити перед ними штучні цілі. Але це все одно не будуть цілі на ряду із виживанням, як у дітей Сирії, Палестини чи Донбасу. Вони не зможуть бути такими психічно витривалими, з іншого боку, в них значно менший ризик залишитись психічно травмованими після нелегкого дитинства.