Мі – перший сьогоднішній попутник

Мій перший сьогоднішній попутник. Я тіки вийшов з гестхаусу і пішов до розвилки, на якій частина трафіку уходила в бік Лаосу. Сьогодні я витратив пів-дня в дорозі до річки Меконг.

– ЕЕЕЕЙ! – він кричав з протилежної сторони вулиці. Я тільки вийшов, йти було кілометри три. Фігня, тільки палець трохи розпух, два рюкзаки, хоч всі мої речі на 5 місяців подорожі по Азії можна було б умістити і в один, сьогодні вранці я перепаковувався і несподівано це зрозумів. Я йшов в навушниках і тому ледь почув крізь музику, шо хтось верещить на всю вулицю.
– ТИ КУДИ ІДЕШ? – я вже витяг навушники, але він продовжував кричати.
– В ЛАО, – думаю, я теж йому крикнув досить голосно, бо по-перше, я голосно слухав музику, а по-друге, мені було весело.
– Пішки? Здурів? Іди сюди.

Я сів до Мі, він говорив американською англійською, на вигляд трохи нагадував Боба Марлі. Вчив жити.

– Слухай сюда, – казав Мі, – малі машини можеш навіть не рипатись спиняти, зрозумів? Вони ніколи не стають. Зупиняй тіки фури. Вони прямо в Лаос їдуть, в Лаосі нічо нема, вони все у нас купують. Всі фури в Лаосі тайські або китайські, ми їм все завозимо. Так шо спиняй їх, зрозумів? Більшість із них тут ідуть в Лао. Щасти тобі.

Ми проїхали разом ці 3 кілометри. За весь час в Таїланді мені так і не зупинилась жодна фура. Шкода. Вони всі такі розмальовані, значно більше, ніж наші. Цікаво, що у них в голові. Водії фур – це взагалі окремий тип людини, чумаки сучасності. Дякуючи нашим і русскім водіям фур, я знаю багато пісень з репертуару групи “Бутирка”. Не можу сказати, що я дуже пишаюсь цим фактом, або зазначаю цей навик в резюме, но це ж теж цікавий антропологічний досвід.