Мілок

Поняття не маю, як звати цю бабусю. Я б її запитав, але не думаю, що вона відповіла б. Тому я назвав цю історію так, як вона назвала мене.

– Мілок, де тут київстар зарядіть на тєлєфон? – Спитала вона.

Ми стояли на переході на станції Олімпійська. Вона тягла з собою кравчучку, але більше спиралася на неї, здається, всередині там нічого не було.

– Та отут в супермаркеті на касі можете поповнити.
– На касі? Що правда? А там пополняют?
– Та пополняют канєшно, скрізь пополняют.
– А, ну спасібо, – сказала вона – Я іду с бєсарабки, раньше там можна було, а тепер не знаю. В супермаркеті тоже нельзя, це я точно знаю. На либідской єщо бил офіс.

Я ще трішки намагався її переконати спробувати, все ж, не йти ще кілька кілометрів через місто, а зайти ось і поповнити, але вона розвернулась і пішла. Пішла на либідську шукати, де поповнити, хоча поповнюють телефон на кожному кроці.

А я залишився стояти на переході і думати про довіру. Як важко не вміти довіряти. І це часто відчувається тут як один із стрижнів культури. Зрада, нас нескінченно найобують і зливають. Зрештою, клас, що народився на захмарних соціальних гарантіях і загартувався нескінченними нездійсненними соціальними обіцянками, інакшим бути не може.