Місіс Дан

Тайка, 55 років. Я стояв десь за 2 км до виїзду з Чіанг Маю з аркушом А4, на якому світло зеленим маркером було написано Чіанг Рай. Не дуже читабельно, але я старався.)) Да, це два різних міста в різних провінціях, різниця – одна літера. Чіанг Май король Тайланду відвоював у Бірми і приєднав до королівства Сіам в кінці 19 сторіччя, а Чіанг Рай став Тайландом тільки 1933 року.

– Шо ти тут робиш? Чо не йдеш на автобус? – Культуру автостопу тайцям пояснювати важко. Вони зовсім не в контексті. У них немає проблеми з транспортом. Навіть якшо в тебе немає грошей – Ти можеш поїхати в багажнику пікапа за смішні копійки. Но я не хочу в багажник. Я хочу пріключєній! І от як їй це об’яснить?
– Ось береш це червоне таксі. 20 бат (0.7$). В тебе шо, нема? – Я ще навіть не встиг відповісти. – Ой, корочє – поїхали, я тебе завезу.
– А ви точно туди їдете?
– Сідай.
– А як вас хоть звати?
– Місіс Дан.

І вона мене завезла майже на виїзд з міста, тож пішки я пройшов не п’ять кілометрів з двома рюкзаками. А всього-лише три.))) Штука в тому, шо в мене вранці закінчилась готівка. Неділя, банки закриті. Обмінників по дорозі не було. В банкоматах в Тайланді береться комісія, не люблю я єтого.

Перед виїздом я випив лате за 35 бат, за ці гроші я міг би доїхати до кінця міста, а не шкандибати. Але я там брав лате третій раз, і розумів, шо це, можливо останній, це було таке лате, заради якого я б ще раз сюди приїхав. Ще 10 бат я лишив на чай, бо робили мені його знов хвилин 15 і цей процес ну дуже скидався на якусь магію. Коротше, не розказуйте мені нічо про раціоналізм, ладно?

Тож після лате в кишені лишилось 5 бат, тобто 20 центів. З цим я виїжджаю зі столиці одної провінції в іншу. Попереду 250 км. Місіс Дан розпочала автостоп в Таї, дякую.