10428107_10153279131521783_8551676982536518026_n11111

Мужчіна, у вас нет денег

Місяць тому на касі в супермаркеті я, як завжди від усього відмовлявся, підсовуючи картку касирці. Люблю платити карткою, не люблю готівку, брєлки постійного клієнта, кульочки, фішки, я ідеальний покупець, мені не треба нічого видавати, навіть решту.

Але касирка довго намагалась встромити мою картку, у неї щось ніяк не виходило, вона фиркала і робила якісь відчайдушні різкі рухи, а я, спостерігаючи за цим, думав про те, звідки така відчайдушність, звідки цей фаталізм у її посмикуваннях. Нарешті! У неї вийшло, картка була вже всередині, вона вже ввела суму і різко підсунула мені цей термінал під ніс для введення пін-коду, не випускаючи із своїх рук. Я ввів! Пін код вірний, термінал так само різко зник із-під мого носа, як і з’явився. Черга ззаду вже нервувала, різкість касирки передалася мужичку позаду, він почав викладати банани із корзини так само різко, банани такого відношення не очікували і впали на підлогу, мужичок ще більше занервував, а я продовжував зберігати СПОКІЙ, хоч було це НЕЛЕГКО.

Аж тут підступний термінал видав чек і касирка заволала: “МУЖЧІНА, У ВАС НЕТ ДЄНЄГ!”

“Нет денег!” – панічно подумав я. Це звучало гірше, ніж іноді звучать передбачення на чеку. “Нет денег, мужчіна!” – це діагноз. Я ще вчора перевіряв рахунок і дивився, чи вистачає там грошей, та ще вистачає, а тут мені касирка повідомляє про таке. І мене не турбує у цей момент ймовірний факт крадіжки грошей з рахунку, мене хвилює соціальний аспект ситуації, у якій я опинився.

Оці всі люди ззаду в черзі і ті, що з сусідніх кас, інші касирки, охоронці, мені здалося, що навіть пташки з двору через вікна, усі до одного! Всі одночасно вирішили подивитись на того мужчіну, у якого зовсім нєт дєнєг. “О боже!” – думаю я в цей момент. – “Я зовсім не хочу, щоб покупці цього магазину запам’ятали мене таким. Вони запам’ятають, що в цього мужчіни нема дєнєг, назавжди, можливо, в мене не буде шансу виправити свого нікчемного соціального статусу перед ними більше ніколи, вони завжди пам’ятатимуть обличчя мужчіни, в якого нема дєнєг. А раптом серед них, в цій черзі, є аптекар або бібліотекар? Раптом я прийду в аптеку за крайньою дозою знеболюючого, а аптекар прямо перед моїм носом закриє касу, пам’ятаючи, що це той самий, в якого нема дєнєг, або коли я нарешті піду записатися в бібліотеку, бібліотекар вижене мене великою мітлою, такою гігантською, як у гоголівської відьми, бо знатиме, що це той самий, в якого може не вистачити навіть на членський квиток.”

Про це все я думаю в цей момент і тим часом даю їй другу картку, даю і думаю далі: “А що, а що, якщо і ця картка не спрацює? Мужичок з черги просто вб’є мене оцими своїми неслухняними бананами, лінчує прямо тут, на касі, і ніхто не помітить, ніхто навіть не зверне уваги на труп, бо яка різниця, якщо в нього і так не було дєнєг та й взагалі, вже й так забагато уваги цьому жебраку.”

І тут друга картка спрацьовує. Полегшення. Я дивлюсь на чеки. На другому написано: “Відмовлено”. Там не написано “Мужчіна, нєт дєнєг”, там написано від-мов-ле-но! Не спрацювала значить, просто не спрацювала, мене несправедливо понизили у соціальному класі! Мені хочеться сказати про це всім на цій касі: “Бачте, касирка помилилася, у них така тяжка робота, коледж благородності, дві вищі освіти, а може і три, а потім цей супермаркет, буває таке, що і вони помиляються, буває!” Але на мене вже ніхто навіть не дивиться, касирка вже пакує неслухняні банани мужичка в целофановий пакет, я точно знаю, що якби і друга картка не спрацювала і він би мене цими бананами вбив, без пакету вони виглядали оголеними і смертельно небезпечними, – усі, геть усі навколо реагували б на мій труп точнісінько так само, як тепер.

А сьогодні з моменту того інциденту на касі пройшов місяць. А я досі в супермаркеті чи навіть кафе, підходячи до каси, відчуваю холодний піт в районі спинного мозку. В той супермаркет взагалі більше не ходжу. Тонкошкірі люди, вони такі лякливі.

12523886_10153292188191783_7335264206286442036_n

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ