123

Олексій і лекція в Кременчуці

Меблевик-будівельник з Кременчука, 30 років. Насправді, як я зрозумів, ким Олексій тільки не працював. Десь після Помаранчевої Революції він зрозумів, що сидіти в Кременчуку більше не може і вирішив їхати до Києва працювати “аби-ким”. Спершу влаштовувався будівельником.

– Нас повезли будувати дачу Ющенка десь під Києвом. – Згадує він. – Після першого дня мали поселити. Привозять в якийсь пансіонат і лишають, а там немає місць. Нам кажуть – ночуйте, де хочете. І ми серед ночі їдемо назад в Київ. Я безліч разів спав на вокзалі в Києві. Зараз як проходжу київський вокзал – мені якось не по собі.

З Олексієм ми познайомились от місяць тому. Він написав: “Скільки коштувало б тебе привезти до Кременчука?” А я саме збирався до Світловодська і написав, що міг би приїхати. Пізніше вже дізнався, що захід має бути безкоштовним і мотиви, через які, власне, Олексій вирішив зробити цю лекцію за власні гроші. Ми зідзвонилися.

– Ти розумієш, – Сказав він. – Я боюсь, що взагалі ніхто не прийде. Я хотів би, аби тебе послухали і ті, хто не може заплатити навіть кілька гривень за лекцію. В цьому місті повна депресія, нічого не відбувається, всі мріють виїхати або спиваються. Повір, якби я в підлітковому віці щось таке почув – це б змінило моє життя і зараз усе було б інакше.

Мені було важко щось відповісти, це страшенно розчулювало. Олексій говорив так, наче від моєї лекції, що не дає жодних прикладних знань і вмінь, зміниться депресивність усього Кременчука. Людей в результаті було достатньо багато. Не думаю, що це хоч на йоту щось змінить, тим більше сумніваюсь, що в досить хіпстерський заклад прийшли люди, що перебувають у депресії під важким пресом своєї пролетарської геолокації.

Перед лекцією я випхав Олексія перед залом – пояснити, нащо він це організував. Він дуже хвилювався і казав, що вперше взагалі щось робить в Кременчуку. А я стояв і думав про те, наскільки взагалі важливо мати послів своїх міст. От Олексій – посол Кременчука, він вже давно не живе у своєму місті, втім, все ще хоче щось у ньому змінити, щось йому дати. Олексій – не те, що не олігарх, він звичайний робочий, який бажає кращого молодому поколінню свого міста, повертається тільки для того, аби зробити в місті якусь подію.

Коли я дивлюсь на статистику кількості українських мігрантів у Вірджинії і Каліфорнії, мені не хочеться дорікнути, ні, просто так прикро, що більшість цих чудових людей так швидко забули про свої маленькі міста і села. Привезти театр, музичний гурт, письменника, мандрівника, привезти бізнесмена, філософа, космонавта якого-небудь, врешті-решт, дати щось тому місцю, у якому ти виріс, вивчився, став на ноги. Любити країну важливо, але спробуйте полюбити ще й вулицю, під’їзд, дім, місто, мікрорайон, спробуйте щось там змінити. Для цього не обов’язково чекати, поки заробиш перший мільйон.

Щоб зрозуміти від чого, хоче врятувати Олексій місцевих жителів – прочитайте ще цю історію.

ЕКСПЕДИЦІЇ