Паріня і Ева
Я простояв на виїзді з кільцевої Чіанг Маю зовсім недовго. З мене тік піт. Машини, що проїжджали повз мене, пригальмовували і видно було, шо не розуміли, шо відбувається. Тут все в цій картині, що бачили у своє лобове скло, викликало в них когнітивний дисонанс – високий блідолиций мальчик на узбіччі хайвею, обтікаючий потом, з двома наплічниками, з маленьким білим папірчиком, на якому скромно світлим зеленим маркером написано CHIANG RAI.
Паріня і Ева зупинились за 3 хвилини, напевно. Може і менше я простояв, трафік там шалений, машин повз мене встигло проїхати кілька десятків. Паріні довелось переорганізувати в машині простір, шоб я туди вліз. Бо там ще був його син-бешкетник на задньому сидінні. Цей малий вміє хапатись за верхню ручку двома руками, впиратись ногами в стелю і робити сальто. Це тоді, як його батя жене 130 по геть неідеальній тайській дорозі.
– Привіт я Аб, – Якось так він представився, я взагалі не розібрав, навіть з разу п’ятого). Тож пишу його ім’я з фейсбуку. – Я з еміграційної поліції.
– Ого. Я тут легально, якшо шо)))
– Шо?
– Кажу, шо я лігал, лігал
– Іллігал? – він вже набрав швидкості і було досить погано чутно, шо йому мене, шо мені його.
– ЛІГАЛ
– Ааа, ну окей. А покажи паспорт?
Отак, це вперше мене водій просить пред’явити йому паспорт. Ну шо ж, пред’явив, поліцейський жеж. А він реально брав його просто подивитись. Він працює на кордоні, але не бачив ще українських паспортів. Він показав мені свої всі айді, поліцейську посвідку, права і, напевно, якийсь читацький квиток. Ми один з одного ржали по інтернаціональній традиції ржати з фотографій на документи друг друга, хоча, скажу вам чесно, нічо смішного, обично, я в них не нахожу, но сміюсь канєшно, шоб сходу не опріділили, шо я ще та зануда.
Вони зупинились в супермаркеті і затягли пакаван супермаркетської їжі. Я не розумію, як тайці можуть їсти чіпси, якщо пачка чіпсів коштує як два комплексні блюда, смачнющі. Цей весь джанк-фуд намагались заштовхувати і в мене, вручили мені пляшку кока-коли, хоча собі взяли по холодному тайському чаю. Мда. Я собі уявляю, як відбувався процес прийняття цього рішення:
– Шо там білі п’ють обично? Може обичну воду? Та нє, в рекламі всі білі п’ють кока-колу, давай візьмем йому кока-коли.
Наді мною була встановлена глобальна опіка. Поліцейський кожні 15 хвилин мене питав, чи нормально я почуваюсь і кожні 15 хвилин (!!) а їхали ми 2,5 години – підсувався на міліметр вперед до руля. Ну бо ноги мої впирались канєшно йому в спину.
– Якшо тобі шось нада – ти мені зразу кажеш. Я повністю тобою опікуюсь і це мені в радість, поняв?
– Поняв.
– Ти не голодний?
– Нє
– Точно?
– Точно
– Як тіки станеш голодний, зразу мені кажи. Я повністю тобою опікуюсь, поняв?
– Поняв. – Я і не думав сперечатись з поліцейським, але просити в нього їжу теж не входило в мої плани)))
В якийсь момент, він сказав “УУппс, соррі!” і розвернувся до мене. Знову ж таки, це відбувалось на швидкості 130, шо, якби, не завжди означало, шо він дивиться на дорогу. Паріня розвернувся і дістав пістолет в кобурі. Прямо з-під моєї ноги. Ще раз сказав сорі і поклав його до себе ближче – в бардачок. Було помітно, шо його турбував той факт, шо я про цей інцидент взагалі подумав, бо він постійно кидав з дороги погляд в лобове дзеркало, яке було відлаштоване прямо на мене. А я втупився у вікно. Та шо я можу про нього подумати. Шо я мєнтів не знаю. Нерви їм обично нада лічить і всьо.
Йому 31 рік, він мусульманин, шо тут рідкість, прикордонник-поліцейський.
Вранці мене на мопеді зупинив зовсім інший поліцейський. Дорожній патруль. Я їхав досить швидко до тигрів, а в них був рейд. В мене не було таких прав, які вони хотіли бачити б, канєшно і було всього 100 бат. Останній папірчик 100 бат і картка. Все. Дуже смішний поліцейський ржав з мене, бо коли я діставав йому ліцензію – побачив, шо в мене розстебнута шерінка.)) Ну подумаєш.)) Корочє забрав він у мене останній папірчик і відпустив. Я трохи на поліцію образився, але Паріня достойно відпрацював репутацію тайської поліції. Довіз як літак, хоч іноді в нас по машині літало все, включно з його сином, шо робив сальто прямо на мене, маленький дочкою, шо прям на руках в мами пару раз обкакалась від цих гонок.
Я спитав, чи їде він в центр. Він сказав, шо їде. Виявилось, шо Центрум – це такий шопінг-мол в Чанг Раї на околиці міста. Тут ми з ними і попрощались.