Переглядаючи фільми…

…я знайшов фразу, яку так довго народжував, а її за мене народив російський фільм. Так довго я намагався зрозуміти, чому так відбувається, чому все так і як з цим жити, боротися? відповіді я не знайшов, але принаймні знайшов фразу фільму, мені здається, це дійсно фраза усього кіна – Зображаючи жертву:

«…ви граєтесь в життя, а ті, які до нього серйозно ставляться – страждають…»

Взагалі фільм посередній, але монолог, один монолог, повен матів і бруду – крик душі однієї людини просто перфектний, ну і фраза, ця фраза з нього.. Як багато вона для мене значить, як багато люди грають в життя, як багато грають іншими людьми і як багато ця гра їм коштує. Як багато трапляється таких людей в моєму житті й часто – як багато вони в ньому відіграють, в МОЄМУ житті.

Мені здається, ґрандіозно вплинули на свідомість мого покоління комп’ютерні ігри. Сам я в комп’ютерних іграх завжди ішов до кінця, до останнього, дуже рідко це не вдавалось, завжди було страшенно цікаво, що ж там, в кінці. І в жодній із ігор нічого цікавого я не побачив. Жодного разу. Іноді страшенно хотілось зберегти, так зберегти цей момент, момент перемоги, момент слави чи бозна-чого. А потім приходило розуміння, що його не можна ані зберегти, ані похвалитися потім комусь. Та й я рідко-коли чимось хвалився. Я просто це відкладав у пам’ять і брався за нову гру. Так і ми – граємо, аби побачити щось в кінці, іноді забуваючи, що ця гра – одна, одна і все, зе енд. Тоді людину важко вже вирізнити із інших ссавців, так, у неї є свідомість. А навіщо вона їй? Для гри не допоможе жодна свідомість.

Мій новий курс – заочників-кінокритиків – нові обличчя, але ті ж самі розклади, ті ж самі ігри, тільки в інших оболонках. І тільки кілька людей, в яких, може, ще є людське, ні, напевно таки є.

MegaUPD:
А вже сьогодні, 26 вересня талановита поетка  (моє відкриття цьогорічного форуму)) [info]tsilyk написала вірш на цю тему. Без її дозволу передруковую в себе:
«Сто разів пройти останній рівень –
Вища кульмінація оскоми…
По кутках обідраних покрівель
Рухав вечір світло незникоме.

Але рух у дзеркалі стоп-кадра
Зависає як останній довід.
У шпарині прийдешнього завтра
Ти побачиш тільки власний погляд.

Мокрому асфальтовому глянцу
Ниють фіолетові прожилки.
Вуличний фотограф тихо кляцнув
Дівчинку з лицем старої жінки.

Яблука, червиві і м’ясисті,
Падають, тривожачи затишшя.
Сталкер у пластмасовому місті –
Він дійшов, але не знав, навіщо.»

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ