Перукарні

Я завжди ненавидів перукарні. По-перше, мені завжди здавалось, шо там працюють найвідсталіші люди на планеті, по-друге, мене навіть в дитинстві дратували жіночі серіали, по-третє, я ненавиджу плітки і мені завжди здавалось, що як тільки я вийду з перукарні – вони будуть обговорювати мене. Зрештою, впевнений, шо так завжди і відбувалось.

Коли я був зовсім маленький – у мене сталась перша дитяча травма – мене постригли механічною машинкою в селі, де в нас була дача. Я плакав, так це було боляче. А тоді ходив у шапочці – мені було соромно, в мене була дуже велика голова, а на зріст я тоді ще не був таким дебелим.

Пізніше я був неслухняним підлітком і десь у той час в мене стався серйозний конфлікт і, можна сказати, друга дитяча травма. Я довго носив довге волосся і хотів трішки його підстригти. Ми з мамою і бабулею стриглися в одній перукарні. І часто в один день. Бабулі завжди не подобалось як я виглядаю і вона ніколи не упускала нагоди це висловити. А того дня вона постриглась переді мною і уклала таємну корупційну угоду з перукаркою про те, шо та мене теж постриже машинкою як якого-небудь зека. Саме з тюрмою в мене асоціювалась така стрижка. Я заснув у перукарні і прокинувся майже лисим. Я тоді написав мамі довгого листа, можливо це був єдиний лист мамі взагалі, я не міг передати усі мої почуття вслух, а з бабулею я ніколи не вів дипломатичних переговорів. А після тої історії не розмовляв з бабулею ще кілька місяців. Коли я кинув університет і почав носити спідницю (кілт) – бабусю перестала хвилювати довжина волосся. Але я подумки завжди параноїв і перевіряв можливість зв’язку моєї бабулі з перукарнею, у якій стригся. А стригтися я почав тільки коли зовсім уже все виглядало ужасно.

За два роки у Польщі я постригся один раз, причому під нуль, і то вдома, так і не відчув ніколи руки польського фризєра.

Коли я потрапив у Південно-Східну Азію – почав стригтися кожного місяця. Я забув про бритву, це все задоволення для мене тепер щомісяця виливається у гроші від 30 до 150 гривень, що включає кількохразове миття голови, масаж олією голови і шиї, такі умілі і сильні руки, такі різкі і чіткі рухи, такий приємний і веселий процес стрижки. Так роблять індуси і деякі індонезійці.

У В’єтнамі я стригся прямо на вулиці. Просто на проїжджій частині стояв один стілець і дзеркало. Там таких вуличних перукарів купа. Але це було не так приємно, як це роблять індуси і індонезійці. Зате у В’єтнамі я зустрів іншого перукаря, Мітіка, історія про якого, напевно, надихає найбільше, з усіх моїх історій моїх людей:

Тут я вже зовсім перестав думати про можливі корупційні зв’язки моєї бабці з перукарями, але сьогодні так приємно було, що я закрив очі і раптово побачив цю перукарню в моєму домі, ці серіали і рожеві журнали на вході, які можна було б почитати, чекаючи у черзі, якби в них там шось було, крім пліток і шмоток.

Я ше нікуди не збираюсь з Південно-Східної Азії, але вже знаю, що буде одним із моїх пріоритетів вибору наступного міста для життя – наявність таких перукарів у ньому.