Поліцейські, що підкинули мене до Дунаю

– Стій. Документи. – переді мною загальмувала поліцейська машина.

Я тільки-но вийшов з якогось буса з рибою. З машиною повною риби з Дунаю. Трохи провонявся запахом найбільшої річки Європи. Тут зупиняються навіть в повній темряві, підбирають навіть у повній дупі.

– Права підійдуть?
– Підійдуть. Що ти тут робиш?
– Йду на кордон. В Україну.
– В першій ночі?
– Да, я подорожую, ввечері виїхав з Бухареста, от вже тут.
– Швидко. В готель не маєш грошей піти чи не хочеш?

Нічого собі, він розуміє, що можна не хотіти йти в готель. Розуміє! Зараз всі мандрівники мене зрозуміють. Ті, хто ніколи нікуди не їздив так, завжди питають, чого не йдеш в готель, шо, грошей нема? Ну прям наче от в тебе є вибір вночі – в готель або спати на вулиці. Можна ж не спати взагалі. Поліцейські зазвичай таку опцію виключають, а цей розуміє! Зі мною говорив лисий і молодший, бо старший не володів англійською.

– Я хочу піти до Дунаю.
– Вночі? Ти ж там нічого не побачиш!
– Зато відчую. – Сказав я і потім подумав, що може це було й зайве. Все таки поліція, ще почнуть після таких слів екстазі шукати.
– Тут дуже небезпечне місце. Не можна отак ходити вночі.
– Але ж ви звідси?
– Звідси.
– Значить ви вважаєте свій дім небезпечним? Чого ви тоді тут живете?
– Небезпечне для тебе, одинокого мандрівника і о цій порі. Для мене це звичайна робота – трупи, вбивства, викрадення. Тебе підкинути?

І вони мене підкинули аж до самого Дунаю з краю міста.

– Це вже пів-дороги до кордону. Я підкинув тебе, бо довго пояснювати, куди йти.

Ну да, подумав я, довго пояснювати, ми їхали весь час прямо. Просто хто ж зізнається, що суровий поліцейський може хотіти комусь зробити просто приємно.

– Я ще не мав такого крутого досвіду з поліцією в Румунії, – вирішив я запевнити його в тому, що їх старання не марні.
– Ну, в поліції різні люди бувають, знаєш. Не треба нас всіх узагалюнювати.
– Та я не узагальнюю, в мене іншого досвіду взагалі не було. Так шо поки тільки ви.
– Я радий, що ми показали тобі нашу поліцію з кращої сторони. Тобі тут виходити. Вже починається Дунай. Будь обережним, – він повторив це разів 10 за нашу коротку зустріч. – Якщо що дзвони 112, я приїду. Тут місто маленьке. Може ше побачимось.

І вони розвернулись і поїхали в протилежному напрямку. Я вийшов і пішов розглядати зорі над Дунаєм. Галац – чудове місто і, звісно, дуже небезпечне.

Ще півроку тому я б написав, що мрію про таких людей в нашій поліції. Але вже не мрію, бо таких поліцейських вже може навіть більшість.