Поводир

Не розумію, що робить їх такими. Вони зовсім інші. Є пси, у яких очі розумніші, ніж середньостатистичні очі на будь-якій вашій зустрічі однокласників.

Оцей, приміром, водив мене по скелям. Дуже скелястим скелям. По таким, шо я сам може і не поліз би. Але він своїми мініатюрними лапками видирався все на нові каміння і дивився на мене згори так, мовляв “Ну шо, слабак, а тепер давай ти!”

Він завів мене туди, ставив скрізь по дорозі мітки, ідеальний гід, мушу сказати. По дорозі назад він винюхував свої мітки і вів вже у зворотному керунку. Ми сиділи разом на скелі і дивились, як сонце пірнає у море. Правда він ніяк не хотів фотографуватися і крутився весь час навколо мене.

“Тварини завжди схожі на своїх власників”

Я подумав про те, що можна і без почуття власності знайти собі схожого. А потім ми виходили назад зі скель і джунглів на пляж-косу і він трошки заблукав, ми пішли іншим шляхом, тож там не було його міток. Я кілька разів свиснув і побачив, що по пляжу в моєму керунку йде хлопець, він з подивом подивився на мене, мовляв, до кого це я свищу? Мій поводир тут же вискочив і лизнув мене за руку. Я подивився на хлопця і відчув його. Ну, ви знаєте, що. Почуття власності.

Наче це мій пес, знаєте, собаководи, наче я ним пишаюсь, він в мене розумний і слухняний. Але не я повісив на нього ошийник, тож я не маю найменшого поняття, чий він. Та й не буде в мене ніколи навіть пса. Так розпорядилась природа і сказав відділ алергології. Ми провели разом з годинку, але це глупе почуття власності вже наздогнало мене.

Потім він ходив за мною з палкою і терся, аби я йому її кидав. А тоді показував, як він полює на крабів на пляжі. Він пляжний пес і в нього особливі умови життя тут. Кілька крабів на день він може собі вирити сам, тож його годувати не треба.

Ось ще відео: https://instagram.com/p/5ZkCYjHAmM/