Про книжки

Усі кажуть – напиши уже нарешті книжку про Індонезію. Виділив місяць, цілий місяць без переїздів і подорожей, от сижу і пишу. Відволікаюсь на фейбсук і черпаю тут крихти натхнення.

Була в мене вже книжка. Зимою 2009-10 в мене було волосся як в Джимі Пейджа, як здавалося мені і нікому більше. А ще я саме відкрив магазинчик на подолі з бусіками і мохнатими шубами. Тоді ж вийшла книжка про “життя видатних дітей”. Серед видатних людей я вибрав дуже неоднозначних персонажів, які мені імпонували: Махно, Шухевич, Бердник, Дудаєв та Де Голль. Я детально вивчав їх біографії і дитинство, перечитав стільки літератури, що встиг їх усіх полюбити, зненавидіти і полюбити ще раз. А тоді сталося непоправне – вийшла книжка рівно за рік після здачі тексту. І мені одразу стало якось не по собі: ці тексти почали здавались такими недосконалими, хоч я ніколи не страждав на перфекціонізм. На прес-конференціях і автограф-сесіях було якось лячно. Надія була одна – це все одно ніхто не прочитає. А діти пробачать.

Потім у 2010 я написав книжку для дорослих і так її не відправив ніякому видавцю. Зараз перечитую і думаю, хух, слава Ісу. У 2012 знов я багато писав, зібрав у одне полотно і не видав. Мені завжди здавалось, шо і без мене так багато макулатури, яку ніхто не читає. Ніколи не хотілось поповнити її список.

Я соромився виданої дитячої книжки. Але сталось одразу дві історії, які трохи похитнули мої сумніви у необхідності її появи на світ. По-перше, я її двічі презентував у Донецьку. Це був мій перший візит у Донецьк і тоді, у 2010 я презентував її перед усіма вчительками української мови і літератури, плюс в російськомовній школі. Нагадаю – про Шухевича, Махна і Дудаєва.

А в кінці року відбулась подія, яка взірвала мені мозок. Почалось усе з того, що на 1 квітня мій друг Олекса написав на один сайт фейкову новину про те, що моя книжка перекладається французькою на замовлення родини Де Голля, а перекладає сам Віктор Морозов. В кінці року був конкурс літературних рецензій на одному шанованому літ-порталі і там на мій превеликий подив виграла рецензія на мою книгу.

Корочє, відкриваю я цю рецензію, а там без жодних посилань автор пише всі смішні деталі першоквітневого жарту – і про переклад французькою, і про Морозова, і про, прости господи, родину Шарля Де Голля.

Я вже готовий був повірити у те, що це таки станеться. Лишилось тіки з родиною і перекладачем домовитись. Але, все ж, вирішив написати авторці, щоб прибрала цей сюр зі своєї “переможної рецензії”.

Так я не став перекладений французькою. Але цього разу, сподіваюсь, в мене будуть значно більші шанси.