Про взаємоповагу

– Спокійно, спокійно, Богданчику, – каже мені внутрішній голос світла. – Ми тут ні при чому! Це не ми! Такий ти невезучий, Богданчику, такий в тебе непочищений клюв і карма і взагалі, невдаха ти.

– Але ж як це? – каже внутрішній голос тьми. – Чому тільки в країнах четвертого світу люди так не люблять дотримуватися домовленостей? Чому я два роки тут робив концерти і весь час страждав від розриву, між очікуваннями і реальністю, та якими очікуваннями? Домовленостями. Чому, чому, чому я сиджу три години з рюкзаком і чекаю на БлаБлаКар? Він коштує вдвічі більше, ніж сам вказав на сайті? Ок, я схавав. Він виїжджає на 4 години пізніше? Ок, не біда. Але чому вже чотири рази, чотири, сука, рази, він переносить зустріч, а я сиджу і чекаю?

– Ти просто неудачник, – каже голос світла. – Уймись, невдаха.

– Чому минулого разу я їхав з Вроцлава і мене віз однорукий чувак, що оминав автобани, напакував свій бус людьми під зав’язку, дотягував останні кілометри без пічки, щоб не заправлятись дорогим польським пальним, а на кордоні виявилось, що в нього просрочена страховка і він виклав півтори штуки євро штрафу? А коли він зайшов в бус, пригнічений і убитий ситуацією, пасажири, яким було незручно, пасажири, яким було холодно, пасажири, які задовбалися їхати дорогами з світлофорами, коли є швидкі автобани, пасажири, які заплатили йому, блін, гроші, сказали йому тільки “Ну шо, зекономив?”

– Це непоказова історія неудачника, – каже внутрішній голос світла , – таке може статися де завгодно!

– Але ж я цим самим сервісом користувався і у Франції, і в Італії, і в Польщі. І все було добре. Механізм працює, без збою. Механізм – це люди. Освічені люди, люди, що поважають одне одного, люди, які здатні довіряти незнайомцям і здатні виконувати обіцянки, які дають навіть незнайомцям навіть на якомусь інтернет-сервісі. Я ж робив концерти не тільки в Україні. В Чехії, в Польщі, в Німеччині. Один і той самий механізм, там він працює, працює відмінно, майже без збоїв, збої в межах похибки. У мене великий досвід, я знаю, що кажу.

– Ти просто невдаха. Нема тут про шо говорити.

Я знаю, що я невдаха. Я знаю це дуже добре. Я тільки-но починаю щось робити, просто виходжу з дому і відчуваю – я невдаха. Іду в будь-яку держустанову за довідкою, викликаю таксі в годину пік, йду в магазин під домом чи роблю концерти, фестивалі, працюю арт-директором клубу, на телебаченні чи на базарі. Я скрізь почуваюсь невдахою в суспільстві, де немає поваги. Я завжди думав, що так і є, це так влаштований світ, просто треба змиритися. В суспільстві, де спалахують майдани поваги і взаємодії, і затухають майже повністю без політичного рушію. Я кожного разу приїжджаю сюди і дивуюсь, це фантастично, що ці всі люди ще живі, тут всі можуть легко відчути себе невдахами, варто тільки спробувати вийти за коло свого спілкування. Моє коло спілкування мене рятує, я тут не хочу за нього виходити. Я в мушлі, я невдаха, я нічого не розумію, пішли ввечері в бар, поговоримо про своїх. Таксі викликати? Дякую, я краще пішки.

Я навмисне гіперболізую. Просто це втома від неповаги. Поважайте одне одного. Хоч трошки.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ