Рієка-Плоче автостопом 29.07
Наступного дня вранці ми спитали у хлопця, що працював у арт-хостелі, де ж нам стопити з Рієки? І він сказав, на який автобус сісти, ми сіли, доїхали, і вуаля, за 20-30 хвилин застопили машину, причому було це досить цікаво. Я приліг в затінку, хоча хвилювався, що мене ж не видно, поруч проходив якийсь чувак, і в цей момент Нателла застопила виходить застопила для себе і ще двох чуваків з кущів. Він як тільки побачив у Нателли фотоапарат заборонив себе знімкувати, і взагалі він був наче агєнт кадебе, все випитував, і як фраєр посміхався.
Зрештою, ми опинились на заправці в містечку Цріквєніца, де спершу під’їхав німець з костильом і дівчиною, він сказав, що не їде в тому напрямку, і провівши пів годинки з місцевими нікуди-не-їдучими, ми застопили машину принаймні до наступного села, де на мапі теж була заправка. Коли ми туди доїхали, виявилось, що вона з іншого боку насправді, і ми просто пішли до виїзду з міста, але не пройшли і 100 метрів, як нам посигналили і зупинився мєрсєдес, і це якраз і були ті самі німці, які весь час,
поки ми колядували на заправці, снідали в кахвє поруч з нею, тож ми поїхали звідти раніше за них. Ми поїхали з ними з прибережної дороги, яка є досить повільною, на автобан, а там за 2-3 години подорожі в нас просто зносило голову, оскільки дорога йшла то різко вгору, то вниз. Ми проїжджали тунель довжиною в 6 кілометрів, і всього десь близько 10 тунелів на цьому невеликому відрізку шляху.
Вони їхали до Спліту, звідки нам до Плоче, де знаходиться порт, ще було кілометрів 100-150, ми сіли на заправці обідати і цей обід з огляду на втому і лінь перетворився на вечерю, за вікном почало темніти, коли ми оговтались, і почали стопити. Машин на величезній заправці вже було не так багато, тож часу на це пішло трохи більше, ніж очікувалось, враховуючи те, що тут усі їхали здебільшого з Італії, і здебільшого кудись в Дубровнік. Машини були забиті дітьми і лахміттями, але крім того, на кілька кілометрів за цим самим портом Плоче, куди прямували ми, прибережна смуга Хорватії приривалася Боснією і Герцоговиною, в яку українцям потапити досить непросто, оскільки консульство найближче в Будапешті, а безвізовий режим ніяк не підпишуть останні три роки. Наша дипломатія – ще гірше, напевно, за наші дороги, тому нам слід було сідати на паром, і плисти 50 км по морю, де знову була Хорватія, і от ми дісталися Плоче, добродушний дядя, якого ми зловили півтори години тому, довіз нас до самого порту, хоча йому туди не треба було.