Щасливий йолоп

У мене був один день на переїзд з Лабуан Баджо до Баджави. Це 250 кілометрів по острову Флорес, які реально подолати за годин дванадцять. “Чому так довго?” – не повірите ви. Але якщо відкриєте мапу і почнете збільшувати масштаб – не побачите кінця вигинам, поворотам, ця дорога виглядає як безкінечна звивина головного мозку, ну чи як кишечник.

Тож мій план – заїхати в аеропорт і попитати, куди і що сьогодні летить. Там є купа локальних авіакомпаній, які часто працюють як міжміські маршрутки і користаються тут неймовірним попитом. І, таки виявляється, є, за кілька годин.

– Це літак на Західний Тимор, – пояснює мені дівчина на чек-іні. Західний Тимор – це все ще Індонезія, а Східний – вже окрема країна. Одна із найновіших на сучасній політичній мапі світу. Стоп, але я лечу в Баджаву, а Баджава – це ніякий не острів Тимор. Це все ще Флорес.

Вдивляюсь у щойно виписаний за 30 баксів квиток. Автобус коштує 15. У квитку написано Баджава. Але ж літак в Тимор… Нічого не розумію. Проходжу контроль на посадку. Чекаю, сідаю в літак. На посадці перепитую чи це напевно мій, а то тут деякі вже сідали в сусідній літак, в Індонезії це легко можливо. Але у Лабуан Баджо крихітний аеропорт і мало рейсів – заплутатись тут важко.

В оцьому 40-місному літаку всі місця зайняті, а я – самотній блідолиций в гамірі індонезійців, папуасів і тиморців. Єдина стюардеса садить мене вперед, там є додатковий простір для ніг для найвищого пасажира, ну і познайомитись жеж можна. Я питаю, куди літак. Вона каже: “До Тимора”.

– Але маємо зробити зупинку в Баджаві, – каже вона. – Уявляєш, через якогось йолопа, шо купив туди квиток, маємо робити цілу зупинку? – Вона рже, я затискаю квиток в руці.
– А він один? – Питаю я.
– Хто?
– Ну, цей йолоп.
– Та один. Ми іноді туди взагалі не залітаємо, коли ніхто не купує квиток. Але коли одна людина купує – мусимо. Уявляєш, через якогось одного сідати і злітати усім додатковий раз?

Проходить 20 хвилин і ми вже йдемо на посадку. Я щасливий йолоп, який посадив 40-місний літак. Я єдиний, хто ступив на взлітну смугу сьогодні тут. Тут навіть не було красивих регулювальників з прапорцями. Кого тут регулювати? Один літак? В мене нема багажу, тож я на правах йолопа прощаюсь із стюардесою, вона рже з мене, двері літака зачиняються і поки я доходжу до терміналу розміром з сарай – він уже опиняється знову в небі.

В Лабуан Баджо живе менше двох тисяч людей, у Баджаві менше тисячі. А Індонезія – четверта по населенню в світі, тут 250 мільйонів громадян. Тож це переліт як з Ворохти у Косів. Виявляється, що літаки сюди літають тільки по середах, причому тільки оцей один рейс і тільки, якщо на ньому є сюди пасажири, і от саме сьогодні ця щаслива середа. Єдиний йолоп, заради якого тут відкривають цілий аеропорт, що складається з двох кімнат, більша з яких – це вбиральня. За дверима мене чекають цілих два водії таксі. Конкуренція, а що? Один пасажир, але два водії. Я проходжу трошки далі, там мене чекає ще два водії мото-таксі. Потім я подумав, що тут же є працівники аеропорту, яким я влаштував сьогодні робочий день. Може, вони влаштують робочий день вільним таксистам.

Я домовляюсь за 2$ доїхати до Баджави.

– Слухай, – каже мій водій, старий індонезійський дід на покоцаному мопеді, – а давай я ще за 1$ закину тебе на термальні джерела?
– А ти мене почекаєш?
– Звісно!

І ми спершу якоюсь стежкою в ліс заїжджаємо до нього додому. Там він мене пригощає чаєм і заливає з каністри собі бензин у бак, ну звісно, він, можливо, і не мріяв сьогодні дістати таке серйозне замовлення. Тоді дід везе мене на джерела. Я годину перевдягаюсь і купаюсь, мене оточує кілька десятків підлітків, роблять фотографії унікального явища – блідолицього, що купається в гарячому термальному джерелі, мій водій-дід рже. Чекає. Сьогодні його день, він злапав того єдиного йолопа, що вирішив тут зійти з літака. Єдиного на тиждень, а може і на місяць.