Селюк

В перших класах школи мене і ще дві-три людини називали селюком, хоча вся моя родина теж як нє странно походить з Києва, а єк копнути глибше – з Київської губернії. Но ми були самі отстойні в класі, бо говорили селюцькою мовою. Нас так навчили батьки. Двоє інших селюків були дівчатами, їх майже не чіпали. Мені діставалося найбільше. Коли я йшов з класу і залишав рюкзак – його часто буцали ногами і запльовували. Я приходив в клас і майже плакав. Збирав розкидані з рюкзака зошити і підручники назад, сідав і намагався не реагувати на підступні погляди однокласників.

Згодом я перейшов на російську, хоча навіть сам не пам’ятаю як це сталося, майже одразу. Російську я теж знав з дитинства, навколо безліч людей розмовляло саме російською. Тоді я дуже хотів бути як всі і якнайменше виділятися. Мене кривляли вчителі, які говорили російською. Я приходив додому і майже ніколи цього не розповідав мамі, мені було соромно за те, що я такий слабкий.

В нашій 82-ій школі Шевченківського району, яка була ще й імені Тараса Шевченка і ще й спеціалізована на англійській мові, я вчив ще й німецьку. Англійську, як і всі інші українські школярі, за 10 років навчання, ніхто не вивчив, з німецької пам’ятаю тіки як ми домальовували усім в підручнику усікі як у Гітлєра. Ці 10 років загальнонаціонального вивчення англійської – це, по-моєму, діагноз всієї нашої середньої освіти. Ми всі мали б за 10 років вивчити її ідеально і вже зробити другою державною. У нас в школі ситуація взагалі була складна – одна учілка залетіла, інша забухала. Рік у нас на заміни приходили учителя охорони праці і інші неудачники жизні, які найшли примінєніє в школі.

Десь до 5-6 класу агресія тільки росла. Мене вже чіпали менше, вона більш рівномірно розподілялась сильними на всіх слабких. Я був десь посередині, що дозволяло мені не кидати нікому виклики і уникати бійок. Били морди щодня. За школою, прямо в класі, на очах учілок. Учілки, як ми усвоїли з школи – це, здебільшого невдахи, а часто ще й психічно хворі люди.

Успішно вчилися ті, хто лизав жопу. В мене була маса двійок і кілька разів мене мало не вигнали з дуже престижної школи. Зі школи, де регулярно на голову харкали з поверхів вище, де ставили підніжки перед сходами дівчатам, де з гіпсами і фінгалами хоча б кілька разів ходили усі без виключення. В школі, де старші втрьох-вчотирьох ловили молодших, били, підпалювали одяг, псували книжки і зошити, я вчився погано. Мені ніколи не хотілося туди йти. Для мене школа була каторгою. Я прогулював навіть уроки музики, бо та учілка закатувала нам істєрікі, плакала за своїм фортепіано і кричала на всіх і в мене нервова система розшатувалась зі скоростю града.

Прийшов час розказати усе мамі, і наступного року я перейшов у значно кращу школу на лівому березі, де виходило вчитися без крові і агресії. Я їздив до школи годину на метро+автобусі, але ходив до школи часто як на свято. І знаєте, шо? За рік навчання там я і ще кілька моїх однокласників одночасно перейшли на українську, хоча зі мною вчилися кілька “донецьких”, які цього не зрозуміли: “Ви чьо, ще й на перервах тепер будете хохляцькою говорити?”

Для мене після того ще довго гостро стояло питання мови. У мене дві рідні, але російська довго в мене викликала погані асоціації. Зараз я говорю крім двох рідних мені мов ще англійською, польською і на початковому рівні чеською і індонезійською. Питання мов для мене давно немає, але я постійно думаю про те, чому в Україні така складна ситуація і мені здається, що освіта не змінилась і агресія в школах нікуди не ділась. Мовної проблеми ніколи не буде, якщо не буде страху і ненависті до всього іншого. Цей принцип має бути базовим в усій системі освіти. Любов до ближнього, повага до інакшого.

Ви знаєте за останній рік в Сінгапурі, Малайзії і Індонезії я побачив зовсім інших школярів. Тут вони зовсім інакше граються. Вони не штовхаються і не ставлять підніжки. Вони надзвичайно поважають особистий простір одне одного і я ніколи, повірте, ніколи не бачив жодної агресії, бійки чи, навіть, сварки. Я ділив двір з індонезійськими сім’ями з дітьми різних років. Я багато подорожував і спостерігав. У них дуже низькоякісна освіта в Індонезії і надзвичайно добра – в Малайзії. Але в обох країнах важко уявити, як діти будуть топтати на мітингу прапор, а вчительки цим дітям хлопати. Навіть сусідньої, або якоїсь далекої країни, не кажучи вже про свою.