Патриціо і шоколадний ніс

Ні слова англійською. Ні слова любою, крім італійської. Підібрав мене о 6 ранку до Генуї. Я сидів на заправці з шоколадним носом.

Ок, поясню. О 12 ночі на заправці в ресторані були тіки я і дві жіночки, шо голосно тараторили італійською за жизнь, і навєрно, за любов. Я поклав голову на стіл і дивився в сторону дороги. Раптом хтось приїде.

Прокинувся я на тому ж столі майже під ранок. Жіночок вже не було, жоден офіціант мене не зачепив, хоча я в них за ті 5 годин, які провів в ресторані, замовив тільки одне лате.

– Лате і все? Точно? – Спитав мене кельнер тоді.
– Ага

І він мені взбив молока і налив в склянку. Кави в лате не було)

Це коштувало один євро і мені якось було неловко там так довго сидіти, але ввечері я їсти не хотів. А коли прокинувся лицем на столі і підвів голову – в мене перед носом лежав якийсь пакунок. Всередині два круасани. Я подивився на бар, вони показали пальцем на стіл, де сиділи італійки. Капєц. Так от, тоді я вже був дуже голодний і секунду повагавшись – залпом прийняв ці два шоколадні подарунки. Чому два? Напевно, на кожну по одному.

Вобщєм, забрав мене Патриціо з носом, хоча попередив, що їде в аеропорт, а не в саме місто.

– Та я звідти поїду на автобусі,- сказав я йому і продублював це жестами.

Завіз мене в результаті Патриціо в центр, шось своєю італійською мовою, італійським голосом і італійськими жестами порозказував про місто і пам’ятки, які ми проїжджали. Скажу чесно, мені цікавіше було дивитись на те, як він говорить, ніж на всі ці пам’ятки. А тоді висадив, розвернувся і поїхав в аеропорт. Сподіваюсь, він встиг на свій літак.

А я ще годину гуляв по місту. З кимось говорив, про щось запитував, як квитки на автобус купити, як в бібліотеку пройти, де вай-фай найти в туристичному центрі.

А тоді зайшов в туалет і в дзеркалі побачив ніс. Нічо незвичайного в носі не було, тільки він весь був у шоколаді. І я подумав, як Патриціо тримав себе в руках, аби не зробити мені зауваження. Як йому важко було вести екскурсію туристу з таким смішним, шоколадним носом. Як ті тітоньки в інформаційному центрі ржали, коли я від них вийшов “вай-фай він шукає, краще б дзеркало пошукав”. Отак точно вони говорили, причому італійською, я все знаю. А якби ті дві італійки, що лишили мені на прощання ці два круасани, знали б цю історію, думаю, вони це могли б дуже красиво розказати її італійською, розмахуючи руками навколо носа.