Пожиттєвий строк Юрка Покальчука
Письменника Юрка Покальчука не знає хіба що найостанніший лежень. «Покаль» або «Пако» – так його знають в українських письменницьких колах. «Дядя Юра» – так у Прилуцькій колонії для неповнолітніх, яку Покальчук відвідує от вже 20 років чи не щомісяця. Він – редактор зовнішніх програм каналу «1+1», він прозаїк і поет, перекладач і науковець, замолоду ним опікувався сам Василь Стус. Він – той, хто вижив за Совєтів, не лижучи дупу владі, а пишучи те, що йшло від душі.
Ми зустрілися з Юрком у його київській квартирі на лівому березі Дніпра. Вздовж усієї квартири розвішані трофеї із подорожей: роги, шкіри і дуже багато книг.
Незабаром виходить восьма у харківському видавництві «Фоліо» книжка Юрія Покальчука «Не наступайте на любов». Це підсумкова поетична збірка із 250-ти сторінок. Вірш «Не наступайте на любов» вперше прозвучав на фестивалі «День незалежності з Махном» 24 серпня минулого року.
– Я тільки-но повернувся з Харкова. – починає розмову Юрій. – Востаннє перед виходом книжки вичитував її. Це ж поезії, і одна помилка там – може зіпсувати весь вірш. Я сам обирав обкладинку до книжки. Там буде зображена оголена жінка і чоловік. Я взяв малюнок відомого австрійського художника Еґона Шілє (Egon Shiele). Він помер у 28-річному віці за три дні після своєї дружини у 1918 році. В нього просто шалені малюнки. Вони досить еротичні, але еротика в них внутрішня , вона не вульгарна.
Завжди обкладинки підбираєте самі?
– (обурено) Одного разу «Фоліо» само вставило на обкладинку доволі вульгарну бабу! Це сталося з випуском у твердій палітурці «Паморочливого запаху джунглів». Я хочу відчувати, коли я видаю книжку – це моя книжка! Я добре знаю малярство і тому завжди працюю з художниками сам.
Де пишуться вірші?
– Часто – в машині, в поїзді або в літаку. Усім відомий гіт «Вони кажуть», яким потім було названо навіть другий альбом мого гурту «Вогні Великого Міста», я написав їдучи із своїм водієм одного разу вночі із Луцька до Львова. Водій у мене не балакучий, на щастя.
Перші ваші книжки видавалися у «Кальварії». Чому ви перейшли до «Фоліо»?
– Я дуже вдячний видавництву «Кальварія», бо вони видали мене, коли не було де видаватись. Ми були дуже близькі певний час і, я навіть хрестив Анетту Антоненко – директора. Уже в певному віці вона хрестилася і хотіла, щоб тільки я був її хрещеним батьком… Я туди прийшов перший, бо до мене «Кальварія» не видавала художньої літератури. Потім притягнув їм Римарука, Федюка і Марію Матіос, інших. «Те, що на споді» вийшло у «Кальварії» двома тиражами. Але з «Кальварією» у мене почались фінансові непорозуміння, і я почав видаватися у іншому видавництві. Врешті усі сучасні автори потікали від них. Я пішов перший.
Соляріс у зоні
Покальчук разом із режисером Максимом Сурковим нещодавно відзняли на каналі „1+1” документальний фільм про кримінальних підлітків на базі Прилуцької виховної колонії – «Зона особливої уваги». Стрічка знімалася в кінці літа – на початку осені 2006 року. Фільм побудований на розповідях ув’язнених та їхній творчості: віршах, піснях. Юрко Покальчук вже багато років випускає у Прилуцькій колонії квартальний журнал «Горнизонт», який складається з поезій, життєписів і малюнків вихованців колонії. Фільм поділяється на три частини: «Жорстокість», «Секс» і «Любов». В першій розповідається власне про причини жорстокості малолітніх злочинців. Друга – про ранній секс, який психологічно травмує підлітків і спричинює злочинність. Кілька героїв фільму розповідають, що мали перший сексуальний акт в 13–14 років. Остання частина «Любов» розповідає про любов ув’язнених до батьків та кохання, про неймовірну потребу ласки і любові, зокрема родинної, якої переважна більшість засуджених підлітків позбавлені.
– Розумієте, усі ці діти рано чи пізно виходять з колонії на волю, – розповідає Покальчук. – Це наші з вами сусіди, і в кращому випадку суспільство байдуже до їхніх проблем, а часто просто вороже. Я б не хотів, щоби так було. Їх треба підтримувати і допомагати їм. Не можна бути байдужими. Можливо, нагодувавши безпритульну дитину, ви допоможете уникнути якогось злочину.
Чому саме малолітки?
– Я вирішив зняти фільм саме про дітей від 12 до 18 років, тому що ними в нашій державі практично ніхто не опікується. Пацан закінчує 9 класів, і йому нікуди йти. На роботу такого підлітка ніхто не візьме, безкоштовних спортивних шкіл у нас уже немає, батьки дитиною часто зовсім не займаються. Діти йдуть на вулицю і потрапляють в комп’ютерні клуби та зали автоматів. Багато дітей проводять ніч в комп’ютерному клубі. Вона коштує усього 8 гривень. А їх треба ще заробити. Там збираються цілі злочинні угрупування. Завжди кажу: «допомагати їм – мені було послано». Вперше я приїхав у колонію як кореспондент написати репортаж. І лишився там на багато років. Я на це витрачаю гроші, але не можна забувати про психологічну віддачу від вихованців – вона дуже сильна. Це свого роду «соляріс».
Чи всі в колоніях реальні злочинці?
– Ні, в підліткових колоніях свідомих злочинців дуже мало. От якщо взяти цю колонію, в якій ми знімали фільм, – там 250 ув’язнених. Я спілкувався з усіма. Реальних злочинців серед них чоловік 30. Це вже загартовані злодії, які когось вбили, залізли в квартиру тощо. Усі ж інші – це жертви суспільної неуваги.
У колоніях люди виправляються?
Звісно! Для того вона і є – виховна колонія. Для злочинців-дітей колонії виховні. Тому що вони піддаються вихованню. А для зрілих злочинців – виправні. От перед початком фільму подзвонив мені на мобільний хлопець, який теж сидів у цій колонії, і розповів, що вступив на юридичний у цьому році. Там у мене в серванті фотографія 17-річного Максима – він дуже талановитий письменник, не побоюсь цього слова. Він написав такий перший текст, що я ахнув. Він вже написав мені знову аж чотири зошити. Навіть не віриться, що так може мислити дитина по суті ще. Але в нього складна доля. Він вже вдруге сів. Мені в міліції сказали, що або я його заберу, або він знову сяде. В нього мама хвора. Переплутала мене із батьком цього пацана. Дзвонить і каже: «Забирай його собі в Київ, у тебе є жінка, да? Ну, буде жити з мачухою». А я кажу: «Нє, чекай, я його не робив, альо! Ти мене плутаєш». У неї кімнатка кілька метрів. Ліжко і стіл. Де вона там чотирьох дітей наклепала, я не знаю. А хлопець кинутий напризволяще – і потрапив знову за грати.
В колонії ви є авторитетом?
– Я там дуже популярний, не приховую цього. Коли заходжу – усі кидаються оравою одразу зустрічати. Начальник колонії сказав, що це в мене строк пожиттєвий. На одній з якихось прес-конференцій мені поставили запитання, чого ці хлопці мене навчили. Я дуже дякував, бо такого питання мені не ставив ніхто, а навчили пацани мене багато чому. Вони навчили мене бачити зворотній бік місяця. От ми з вами живемо і бачимо усе, що навколо нас. А поза тим є ще й інший світ. Нещодавно один хлопець підходить до мене і каже: «Я можу вам написати, як мене трахали в СІЗО. Ви ж все одно нікому не розкажете, а вам для ваших творів згодиться, такого ви ніде просто так не довідаєтесь». Оце довіра – найбільшу свою біду мені довіряє. Я таке ціную.
«Ми – наслідки сексуального життя батьків». Нещодавно Юрко презентував збірку усіх еротичних творів під назвою «Кама Сутра». Тоді Покальчук почав тур з Донецька, Луганська і Маріуполя.
Не страшно було звідти починати?
– Це Сергій Жадан запропонував мені колись їхати на Східну Україну. Для мене то – зовсім незвідані краї. На кожній зустрічі на сході України – показував «Зону особливої уваги». А поза Донбасом я вже був у Дніпропетровську, Запоріжжі і Харкові, – але туди я вже їздив неодноразово і мене там сприймають як свого. А от в Луганську я коли був у номері в готелі, вмикаю телевізор – і саме дещо кумедний сюжет про мене. Так смішно було, вони сказали, що до них приїхав київський еротичний письменник за власною ініціативою з місією прокладати міст між Донбасом і Києвом А взагалі від зустрічей в Луганську в мене дуже хороше враження. Це наша Україна, просто трохи інша. Там є цікава творча інтелігенція, об’єднана в мистецький гурт «Стан». Я був просто захоплений Луганськом…
Чому саме «Кама Сутра»?
– Я називаю це інтелектуальною еротикою, тому що мені є що сказати цією еротикою. Ще за радянських років я писав еротичні твори, хоча знав, що цього ніхто і ніколи не надрукує. Просто для себе. Я навчався на факультеті східної філології і «Кама Сутру» пробував читати на санскриті ще у 19-річному віці. І коли таку назву мені запропонував мій видавець у «Фоліо» Олександр Красовицький – я одразу погодився.
Дітям не рекомендується?
– В наших книгарнях усе дозволяють продавати. А так не можна. Якщо підліток у Франції візьме в руки в книгарні таку книгу – то вилетить звідти, як гармата. Тому що оштрафують – продавця. А в нас ще шмаркачі купують це безкарно і неконтрольовано.
А дорослі мають це читати?
– Цнотливим я б теж не радив. Навіщо я їм буду душу травмувати? Хто хоче – той читає. Вільний вибір у книгарні. А взагалі – чому б не читати. Секс – це нормально, всі ми – наслідки сексуального життя наших батьків, і це не можна приховувати. Але кохатися треба розумно – з повагою до людини, з якою кохаєшся, бо тільки тоді це прекрасно.
«Мені пофіґ, де мене матюкають». Покальчук мандрує постійно. Детальніше про кожну із мандрівок можна прочитати в «Паморочливому запаху джунглів». В книзі описуються пригоди у джунглях Азії і Латинської Америки.
Яка поїздка найбільш запам’яталась?
– Та я все життя мандрую. Але найбільше запам’ятовується, коли ти їдеш в машині і в тебе куля проскакує прямо біля голови. Думаєш – кількома сантиметрами лівіше і все – нема проблем. Отаке запам’ятовується. Це було в Нікарагуа, я там був п’ять місяців.
Ви жили в Норільську?
– Так. Чотири роки щоліта – з від чотирьох до шести місяців. Будував «совєтський Сєвєр». В мене вже була готова докторська дисертація, а я працював плотником-бетонщиком третього розряду. А точніше бригадиром сезонних робітників. Тоді ж вийшла моя книжка про латиноамериканську прозу, але оскільки я «нє состоял» в партії і в жодній моїй науковій роботі навіть сам Лєнін не був вказаний, мене довго не хотіли пускати за кордон.
А потім почалася «перестройка»…
– Так. І тоді я поїхав до Латинської Америки. Але все одно після кожної подорожі треба було писати звіт, що ти «дєлал на вражеской тєріторії». Це було важко, бо треба було написати правду і нікого не здати, в тому числі себе. Я пригадую повчання свого вчителя – нині академіка Дмитра Затонського. Я був гарячим хлопчиком, а він взяв мене за руку і водив дві години по Хрещатику. А потім сказав: «Юра, ви хочете писати оце таке, як ви пишете? Хочете щоб за це вас любили? Нічого не буде. Пишіть про соцреалізм, і тоді вас буде любити начальство. Ставайте в ряд до кормушки – ви матимете усі чини і гроші». Але ж я не взяв нічого і не хотів нічого. На святкуванні 85-річчя Затонського я витягнув «Кама Сутру» і подарував йому. Кажу: «Бачиш, от результат. Мене начальство не любить, зате книжки розпродаються на ура!»
Ви відомий. Впізнають на вулиці?
– Та от вчора! Їдемо з Харкова. Стали на дорозі диньку купити. Продавець каже: «Пане Покальчук, пишіть нам ще хороші книжки». Потім зупинились поїсти – знову впізнали, навіть в якійсь кафешці не сховаєшся. Але це часом заважає – і просто нікуди дітися. Хоча і приємно. В метро от, наприклад, їздити не можна. Бо обов’язково хтось почне розмову. Бачать скрізь. А що вже говорити про справжніх «зірок» шоу-бізнесу. Але і зі мною трапляється. Буває брат дзвонить і розповідає: «Ти вчора був у ресторані, набухався і витанцьовував».
А як ви себе почуваєте?
– Чудово. Життя – коротке. Я нікому не заздрю, я не винен нікому грошей і допомагаю тим, кому погано. Мені пофіґ, де мене матюкають, пишуть якусь хєрню. І досить вигідно говорити правду або промовчати – ніхто тобі нічого не може закинути… Я дуже люблю Окуджаву, з яким я зустрічався кілька разів у житті. І його «Давайте говорить друг другу комплименты» – це щось надзвичайне. Їхав нещодавно в ліфті з жінкою, у якої було дуже красиве плаття. І кажу – воно вам дуже пасує, а вона: «Что? Почему? Никто ж так не говорит! Ну, спасибо!» А мені тільки приємно від того.
Текст: Богдан Логвиненко
