Уся журналістика за СРСР – мистецтво пропаганди

Якось попросили прочитати лекцію в одному університеті. Таких лекцій в мене було з десяток у різних гуманітарних ВНЗ, здебільшого регіональних. Усюди – одне і те саме відчуття. Профанація. Формула, закладена ще за СРСР: найважливіша наука – технічна, гуманітарії – це директори шкіл, пропагандисти і партійні шістки. Розуму їм багато краще не закладати заздалегідь, ще почнуть цікавитись західною літературою чи забороненою культурою. З журналістикою взагалі біда. Уся журналістика за СРСР – мистецтво пропаганди. Самвидави, що видавалися дисиденством, до кінця 80-х перетворилися на “антивладні листки”, крім того, вони перестали бути популярними через обмеженість тем. Будь-яка журналістська освіта того часу давалася кращими пропагандистами країни, що могли передавати ці вміння.

Журналістика – це лише дзеркало, відображення соціальної дійсності, всіх соціальних класів, а не портрет одного, провідного класу, як було тоді і продовжувалося у 90-х. Коли Україна стала незалежною – одним з найважливіших каталізаторів негайного жорсткого поділу суспільства на класи стала відсутність якісної журналістики, а в регіональному масштабі – відсутність преси в принципі. Це процес, що триває досі – регіональні “Громадські”, як би ви до них не ставились, – це найчастіше піонери незалежної журналістики і руйнівники пропагандистських традиційних ЗМІ у своїх регіонах. З появою блогів і інтернет-культури – регіональними блогерами найчастіше стали люди без відповідної освіти. Колишні редактори дисидентських самвидавів так і не стали професорами українських університетів, їм просто не вдалося зламати радянські номенклатурні закони.

І от сиджу я значить в гуманітарному ВНЗ, на кафедрі, студенти-організатори готуються до мого виступу. Дівчина друкує на принтері листочок з моїм іменем, а тоді сідає за стіл робити із нього трикутничок, такий, як потрібен для прес-конференції, щоб поставити його на стіл. У цей час, схоже, начальниця кафедри, спостерігає за своєю студенткою і абсолютно серйозним і строгим тоном каже:

– Тааааак, Маріє, бачу ви не були на моїй лекції!
– Ні, що ви, Августино Микитівно, звісно ж, була! Я пам’ятаю пару, що була присвячена складанню листочка, але я маю свою технологію.
– Не бачу ефективності у вашій технології!

Руки у студентки дрижать, вона розуміє, що складає листочок “неправильно”. Я сиджу і якісь кілька секунд мені здається, що це, напевно, якийсь жарт. Або мені хочеться принаймні так думати. Не може ж існувати лекція присвячена правильному складенню листка А4 в трикутник у вищому навчальному закладі у двадцять першому столітті.

Хоча у тому ж двадцять першому столітті я писав тексти для регіональної київської газети, у якій тоді у штаті працювали одночасно друкарки і журналісти. Журналісти писали текст від руки, а друкарки його набирали.

У 2008-му в редакції колегіально відбирали резюме журналістів для видання. Тих, у кого лише журналістська освіта, одразу ж відсіюювали. Вони традиційно показували найбільш штампові і непрофесійні результати тестових завдань. Пазл складається. Практично в кожному обласному центрі держава щороку “замовляє” в університетів по кілька десятків журналістів, яких вчать складати листочки. Вчать колишні пропагандисти або їх діти, колеги, друзі, родичі.

Я встиг провчитися рік на спеціальності “кінокритика”. Разом зі мною там було близько 20 осіб, щороку саме стільки Україна замовляє кінокритиків в Інституту Кіно, хоча скільки із цих двадцяти насправді ними стають? З мого курсу – жодного, може іншим пощастило більше. У 100 студентів щороку (5 курсів) держава інвестує гроші. 100 порожніх крісел. На щастя для мене навчання за спеціальністю закінчилося досить рано, я вийшов з аудиторії і не повернувся на одній із лекцій, де нам розповідали про те, як Іллєнко зрадив Радянський союз і найгеніальніший фільм ХХ сторіччя – стрічку “Іванна”. Пропагандистське кіно, у якому йдеться про митрополита Шептицького, що начебто співпрацює з нацистами. І це Київ, і 2006-й рік, не думаю, що багато змінилося з того часу.

Ефективними медіа-менеджерами в Україні стали здебільшого ті, хто мав досвід навчання закордоном або роботи у іноземних виданнях. Адекватні кафедри чи інститути – ті, що створені з нуля за часи незалежності. Для реформ в економіці вже прийнято видавати паспорти іноземцям. Те, що сотні ВНЗ втрачають ліцензії зараз – це успіх. Єдиний шлях до розвитку тут – ставитися критично до будь-якої освіти і вчасно знаходити мотивацію до самоосвіти.