Таракан

Ця історія трапилася зі мною два роки тому. Я два місяці безвилазно подорожував по Індонезії і віза вже закінчувалась, треба було виїхати кудись – в сусідню Малайзію, наприклад. Більше місяця я їздив по досить небезпечному регіону Борнео, де досить великий ризик підхопити малярію і лихорадку денге, я про це все, звісно, знав, але хотілося поїхати в дичину, копнути якомога глибше.

За цей місяць на Борнео я відвик від білих людей. Індонезійці, коли бачать білого – вітаються, підходять, заводять розмову. Вже за кілька тижнів на Борнео я зрозумів, що роблю так само – з тими кількома білими, яких я зустрів за цілий місяць, я познайомився, не упустив цієї нагоди, ну не можна ж було ніяк. Думаю, коли я до них підходив – це виглядало так само, як кожного разу виглядає “Хелоу Містер” від індонезійця. Здебільшого вони не знають нічого, крім цього хелоумістер, це хелоумістер звучить, подекуди з усіх можливих шпарин і буває образливим – якщо ти блідошкіра дівчина.

І от, в мене останні два дні, за місяць на Борнео я навчився подорожувати по Індонезії автостопом. Це нереально складно. В мене 2 роки тому ще не було смартфону, я не знав, як їх перекладати, я погано ще володів індонезійською. Не те, щоб зараз добре, але про все можна легко домовитись, все зрозуміло. Я подорожував автостопом в першу чергу для того, аби навчитись трішки мови. Аби послухати інших, аби не уникнути тої ситуації, коли тобі необхідно говорити з місцевим, не можна не говорити. Бо в автобус чи літак ти собі сів – один-єдиний білий, сів собі і сидиш. І ні до кого не підійдеш, бо ж мовний бар’єр. І до тебе ніхто може й не підійде, бо ти ж білий, а значить англомовний чи в крайньому разі голандець. І от передостанній день, я вранці виливаю на себе останні краплі з тюбику протикомарного крему, мащуся як тільки можна, сідаю на човен з одного маленького острова на цей Борнео, третій за величиною острів у світі, за площею більший від України, злажу з човна і відмахуюсь від усіх таксистів йду на трасу. Ну, якщо в цьому маленькому містечку виїзд з міста, побитий і пошарпаний в кращих традиціях наших доріг, можна назвати трасою.

Ловлю дівчину-повара з кораблів дальнього плавання, вона їде практично туди ж, куди й я. Вона говорить англійською, можливо перша людина з північної частини Борнео, яка говорить англійською. Це така дивна штука, коли ви тиждень, скажімо, розмовляєте мовою жестів, звуками, знаками, бровами і очима, вивчаєте якісь слова, але це все відбувається чомусь так повільно. Вони тут живуть так повільно, тут так спекотно, я, здається, розумію, чому мій мозок відмовляється приймати нові лексичні перемоги, він їх ігнорує, здається, повернувшись у свій клімат, я значно швидше вивчу цю мову, ніж тут. Ми їдемо з жінкою-поваром, спершу я сказав дівчиною-поваром, але вона вже мені стільки розповіла про свій багатий сексуальний досвід на кораблях дальнього плавання, що я більше не можу сказати дівчина, зрештою, вона їде зі своїм сином-підлітком. Він англійською не говорить. Вона кермує адським серпантином, їде не дуже впевнено, але у цей час ще показує мені фото українських моряків. “Оце, – каже, – Одесити. А оце з Миколаєва. Знаєш такі міста? Це в Україні!” Ви собі не уявляєте, як це б’є сильно по мозку. Ви місяць не бачите білої людини, а тут індонезійка питає вас, чи знаєте ви Миколаїв і Одесу? Ми прощаємось, я показую їй візу, яка закінчується от-от і кажу, що ні-ні, не можу заїхати до неї додому і лишитися на кілька днів, але да-да, дякую-дякую. Вона бере своєю великою мужицькою рукою, нетиповою для індонезійки, накачаною долонею мене за плече і каже: “Ти подумай добре, ага?”

Я сідаю на паром, швидкісний моторний човен. Година і ми на острові-місті Таракан, останньому форпості Індонезії перед Малайзією. Тут, в Таракані, індонезійські нафтові компанії. Тут дорого і багаті тачки, хоча населення живе, як і в більшості міст на Борнео, в позаминулому сторіччі. Я з двома рюкзаками. Мені у першій довгій мандрівці Азією було треба значно більше комфорту, ніж кожного наступного разу.

Я пройшов сто метрів від порту. До мене через дорогу перебіг охоронець з банку. Він був одягнений у звичайний дешевий чорний костюм. Я саме роздивлявся години роботи пошти, бо хотів вислати листівки друзям з міста з такою чудовою назвою Таракан, більшість з яких, в результаті, так ніколи й не дійшли до адресатів.

– Хочеш я тебе повожу по Таракану? – підбіг хлопчина.
– Ну давай, – кажу я, – А як же робота?

Він щось пробурмотів тіпа “почекай пару хвилин”. Я взагалі не погоджуюся на пропозиції перших-ліпших на шляху. Мама так вчила робити. Але я так скучив за англійською, а в нього вона була досить доброю. З тих кількох слів, які я чув, принаймні, я зробив собі такий висновок.

Виявилось, що шеф його відпустив з роботи. Думаю, що все відбувалось приблизно так: “Шеф, я єдиний, хто говорить тут англійською, ти ж знаєш! Скільки можна охороняти цей ваш банк? Кому він взагалі треба? Нашо йому охоронець? Давай я краще піду і замість роботи поводжу білого по місту?” Шеф, скоріше за все сказав: “Білого? Ти шо здурів, який білий у нашому місті!” Потім виглянув у вікно, наприклад, і сказав: “Ну добре, звісно! Поводи його, нашо нашому сраному банку охорона, справді!”

Його звати Хендра. Він, звісно, представився мені якимось вигаданим ім’ям, на кшталт Тоні чи Гаррі. Всі індонезійці мають вигадані англійські імена, іноді вони починають так називати одне одного. Але коли ваша дружба доходить вже, наприклад, до купівлі якихось спільних квитків – ти дивишся, а в чувака п’ять імен. П’ять імен і жодне не Тоні і не Гаррі. В індонезійців немає прізвищ, тільки імена. Іноді імена додаються при одруженні, при прийнятті нової релігії. Тут легко переходять з мусульманства в індуїзм, з індуїзму в християнство і так далі. І беруть нові імена. Всіх диктаторів і президентів Індонезії, яких ми знаємо, ми називаємо по іменах, хоча думаєм, що по прізвищах.

Він возив мене на своєму мопеді, показував реліквії другої світової війни і інші абсолютно нецікаві навіть самим тараканцям, зарослі бур’яном штуки. Я попросив його відвезти мене на який-небудь інтернет. З вайфаєм тут взагалі засада, єдине місце, де він тоді був – це якийсь страшний китайський магазин в порту. І от ми такі приїжджаємо, я ставлю лептоп на коробки з рибою, риба воняє, я відповідаю на листи, мій новий друг скучає, але каже, що це не важливо, бере мені кави, бере ще одну, я намагаюсь заплатити, а він не дає: “Ти що, я ж охоронець! Сьогодні я тебе охороняю.” Боже, як це все розчулювало. Кавою, до речі, напій, який вони п’ють, часто важко назвати. Це кава з пакетика. Усім відомі яванські, суматрянські, балійські, тораджійські сорти кави. Тут найкращим сортом вважають папуаський, але штука в тому, що тут всі індонезійці поголовно п’ють каву з пакетиків. Тільки жесть, тільки пакетики. Хороша кава? На експорт, але от в цьому страшному магазинчику роблять справжню каву. Я випив три, коротше. За останню, все ж, вдалось заплатити.

– А ти де взагалі збираєшся ночувати? – Спитав мене Хендра.
– Хм, не знаю ще. – І я якось нєловко почав йому розповідати про те, як мене запросила дівчина на каучсьорфінгу в Таракані і більше жодного разу не відповіла. Виявилось, що це його знайома.
– Хочеш, подзвоним їй? – спитав Хендра. – Вона теж говорить англійською. Ми з клубу тих, хто вчить англійську, ми тут знайомі між собою, нас не так багато.

Насправді англійську в Індонезії вчать майже всі у школах. Але й що, в Україні теж вчать усі. А хіба знають? Справедливості ради, слід сказати, що знають краще, все ж, у нас. Та і в мові у нас є значно більше спільних слів. А тут зовсім-зовсім біда.

Хенда довго вагався, але потім таки запросив до себе додому.

– Але там тобі буде дуже незручно. Дуже! – Наголосив він.
– Та перестань. – Сказав я. – Мені, зрештою, немає різниці, де ночувати. Я бродяга.

Я виглядав значно гірше за нього. Я їхав стопом, в спеку йшов по трасі, обливався потом, заливалося в очі, одяг був, наче після дощу, я не приймав давно душ. Мені трішки страшно було побачити себе у дзеркало. Він був одягнений у темно-коричневий костюм, в нього була хороша зачіска, звісно нагелене волосся, як у їх секс-символів корейців з кіно.

Ми їхали на мопеді в гавань Таракану, от вже закінчилась дорога і почалися дерев’яні дошки на сваях над морем, ми продовжували їхати далі. Це було досить велике поселення на воді, вже було майже темно, коли ми дісталися його помешкання, це було практично на краю, 200 метрів від суші, просто посеред відкритого моря, ми були в десяти метрах над водою, він поставив мопед біля дверей і ми зайшли всередину. Його кімнатка з душом мала дірки в підлозі, звідусіль вилазили і залазили велетенські таргани, було чутно і шарудіння, яке можливе тут тільки від трішки більшої тваринки за десятисантиметрових тарганів.

Він старанно позакривав дірки в підлозі, через які було видно море різними клейонками і сказав, що так щурі до нас цієї ночі не потраплять. У нього вдома немає ліжка, є дві лампочки, причому енергозберігаючі, і дві розетки – в одну увімкнений маленький телевізор, який він одразу ж і увімкнув. У іншу я зміг підключити і трохи підзарядити телефон. Ванна теж дерев’яна, там просто дві дірки в підлозі – одна для стоку води, інша слугує унітазом.

Тут немає ліжка. Хендра спить на двох тонесеньких матрацах, які й матрацами тяжко назвати. Один він віддає мені. Пробує віддати обидва, але є пручаюся. Він віддає мені своє простирадло, бо в нього є лише одне, а я дістаю своє велике красиве сарі з батіка, яким я скрізь вкриваюся. Це, напевно, найстрашніший барак, в якому мені коли-небудь доводилося спати, але я абсолютно щасливий у ньому бути.

Наступного дня ми рано вранці прокинулися і прийшли в його банк на його відповідальну роботу. І він зробив це фото. Після цього я відчалив на човні до Малайзії і вперше в житті перейшов кордон на човні. Це було дуже дивно, ми сиділи вже запаковані в моторну лодку, як капітан зрозумів, що він на причалі запаркований так, що не може виплисти. Ми вже пройшли кордон, але треба було знайти власників тих човнів, які запаркувались навколо нас. Я думав про те, як мене, все ж, не відпускає Індонезія і про цього Хендру, про те, як він відпросився з роботи, не давав мені за себе заплатити, не давав навіть кілька літрів бензини залити у його бак. А він за ці гроші міг би собі купити матрац чи залатати дірки у своїй підлозі. Але він міг би і зробити це замість, скажімо, гелю для волосся. Ми часто дивимося на бараки азіатів і не розуміємо, як, як вони можуть так жити. І намагаємося якось допомогти. А тут індонезієць, що живе в неймовірно страшному бараку просто бере і допомагає тобі.