The last big impezzo
Чотири роки тому ми зустрілися в аеропорту Бориспіль і на три тижні поселилися в моїй машині. Це був тур італійського гурту “port-royal” тринадцятьма містами в Україні, Молдові та Польщі. Це був мій перший тур у якості не лише менеджера, а і водія, цілих три тижні італійці вчили мене відрізняти добру піцу і спагеті від поганої, легких дівчат від тяжких, аристократичні манери від дворових. Я намагався не видати того факту, що я постійно за кермом лише останні два тижні, натомість показував їм контрасти України, вчив спілкуватися з даїшниками, ділився таємницями міст, серед яких був Луганськ, Донецьк, Кривий Ріг, Одеса, Київ, Львів…
Наша команда складалася з двох італійців, один з яких був тоді лише кандидатом, а тепер вже і доктором наук з монографією “Філософія електронної музики”. Перша його праця була присвячена східноєвропейській філософії. Нам було про що поговорити. Він є фанатом Радянського союзу, Путіна, Сталіна і іншої нечисті. Фанатіє він від цієї теми як дослідник, звісно, а не як прибічник.
Третім учасником був Александр Ватагін, у якого австрійський паспорт, але місце народження: Ялта. Його батьки виїхали, як тільки він народився і він навіть не розмовляє жодною слов’янською мовою, але поліція чи прикордонники в Росії чи Україні не дуже вірять цьому факту і переходять до нього на російську автоматично.
Четвертим був Сєва. Сєва етнічний грек, що народився в Італії, а вчився в Берліні. Сєва – знімає відео і монтує його. Він робив візуалізацію на усіх концертах. Іноді він встигав вдень зняти відео, а ввечері вставити його вже в живе відео під час концерту. Сєва закохався в Україну, він пізніше приїжджав сюди і лишався під час Майдану, знімав відео на Донбасі. А тоді він ще працював оператором на “Коста Конкордії”, пасажирському лайнері, що затонув у середземних водах. Сєва дуже переживав, що він не застав цього моменту і не зміг зафіксувати краху. Він любив такі історії, Сєва малював собі фарбою сині сльози під очима перед концертами. Із Сєви італійські чистюлі знущалися, бо Сєва не любив мити голову і прати шкарпетки, тому їхати з ним поруч не завжди було приємно, а ще Сєва робив несподівані вчинки, кілька разів він просто загубився прямо перед концертом. А ще у Берліні Сєва побачив на вулиці свою знайому, відкрив посеред перехрестя двері і вийшов, якраз увімкнулося світло і ми поїхали і знову довго не могли його розшукати.
У Києві нас зустрічав божевільний директор італійського культурного центру Вієрі, він допоміг мені знайти гроші на цей тур, плюс він вважав своїм головним завданням – показати хлопцям українську щедрість. Реалізовував він свій план дивним чином. Приміром, закупив величезні бутлі горілки і якісь п’ятикілограмові відра сєльодки. “Так, Богдан,” – казав він мені. – “Де тут чіпляють дівчат? Я знаю пару місць, може ти шось підкажеш?” З дівчатами вдавалося не дуже, а сєльодка йшла на ура. Правда одне таке відро залишилося у мене під водійським кріслом вже після туру. Я поставив тоді машину на стоянку на місяць і поїхав подорожувати. Через місяць я відкрив двері машини і мало не обблював її. Зайняло трохи часу знайти відро сільодки подароване турботливим директором італійського центру. Потім ще кілька тижнів ми не могли закрити вікна в машині, а я більше не міг навіть дивитись на сєльодку.
В кінці березня ми доїхали до Луганська. Йшов дощ зі снігом, це було дуже холодне завершення весни. Я їхав на україно-російський прикордонний пункт Должанський, щоб поставити відмітку, мій бусик був зареєстрований у Польщі. В Україні б я не зміг би собі дозволити купити музикобус, а для іноземних авто є фашистський закон 10-ти днів. Це все було складно пояснити італійцям, що купують старі машини за копійки і вчаться водити ще в середній школі.
У квартирі, у якій нас поселили в Луганську, в самому центрі міста, на центральній вулиці. Там, щоб включити у ванній воду – слід було на кухні відкрити кран. Шланг повісити не було як – поки відкриваєш кран – у ванній на підлозі вже калюжа води… Коли виходиш з під’їзду – по дощечці слід було прострибати на одній нозі, щоб не замазатись у багнюку.
– Це точно центр міста? – питали італійці. Відчуття у Луганську було таке, наче тут або щойно була війна, або до неї готуються, тому нічого не роблять. І перший, і другий варіант, були абсолютно вірними. В Луганську були вже “підготовчі” плакати з колорадськими стрічками до дев’ятого травня, хоча був лише березень, здавалося, що друга світова тут ось щойно закінчилася і ями на вулицях – це від снарядів, а не латають їх – бо фінальної крапки війна тут ще не поставила.
Хлопців вражала депресія і пост-радянський менталітет, їх неймовірно зачіпав колорит поєднання сучасних технологій з абсолютно печерними радянськими стандартами життя. “Ми – найбагатше місто в Україні” – казав нам Владік, організатор концерту в Луганську. “А чого ви?” – питали хлопці. “Бо в нас найбільша кількість мерсів, лєксусів і рейндж роверів на душу населення.” – Відповідав він. Луганськ тоді, ймовірно, багатший і за всю Італію, сміялися ми, а він не розумів, чому.
В Одесі я залишив машину на розміченій парковці, а вранці її там не опинилось. Нам з Сєвою треба було йти на залізничний вокзал, а машини не було. Ми пішли пішки і за кілометр я побачив свій музикобус, що стояв просто біля в’їзду у якийсь двір. Тоді евакуйовували машини, якщо вулицею проїжджали якісь владні шишки. Евакуйовували і лишали просто десь. Ходи і шукай. Мені ще пощастило. В Одесі вони написали, що це кращий тур в їх історії і подарували мені круту акустичну гітару. Я пообіцяв собі навчитися на ній грати, але так досі цього і не зробив.
А потім ми випадково потрапили в Придністров’я. Поїхали у Кишинів так, як повів знак. А знак там стояв підло, через невизнану територію. Італійці були в шоці. Вони вже відіграли три тури в Росії, але вони ніколи не бачили такого концентрованого совка, як ми побачили у Придністров’ї. Ще на його кордоні російський офіцер відкрито вимагав у нас хабар і це був єдиний раз, коли я не міг не дати. Інакше ми б не потрапили на концерт, час уже піджимав.
Потім був чудовий концерт у Львові на Фабриці Повидла, досить велелюдні концерти у Кракові, Вроцлаві і Познані. У Вроцлаві ми їздили вночі по місту з відкритими вікнами і співали голосно Through the roof! UNDERGROUND! З вікон в нас стирчали кульки. Ми були щасливими і придуркуватими. Тур добігав кінця.
Ми прощалися в аеропорту Берліна. Ми так звикли одне до одного за той час, хоча всі ми були абсолютно з різних світів і навіть вимірів. А днями я знайшов відео, яке Сєва зробив кілька місяців тому. Це відео, у якому більша частина кадрів саме з нашого останнього українського туру. І мене накрили спогади. Спогади з нашого the last big impezzo.
