Трішки про людське, бо скільки ж можна про все підряд
Оце 15 кілометрів до кордону, які лишилися. Я вже пройшов 8. Скоро дійду. Тут ніхто не їздить. За півтори години може десяток машин проїхало. Падає дощ, на плечах двадцятикілограмовий рюкзак.
На початку шляху я сів поїсти в кафе. Питаю, чи берете візу. Готівку намагаюсь не використовувати. Кажуть, візу нє, мастеркард – так. Заходжу в інтернет-банкінг, кладу на мастеркард з рахунку гроші, спокійно собі їм, даю йому картку, а він каже: “віза нє!” на дверях табличка мастеркард. Каже, давай євро чи долари. Даю сто доларів. Він на мене так подивився і каже: “Заплатиш наступного разу” намагався хоч злотих лишити. Не взяв. Щасливої дороги, каже. І усміхається.
Пройшов 8 км звідти, заходжу в кафе. Картки нє, 100 баксів нє. “А шо ти хочеш?” – питають. “Та тіки кави,” – кажу. “Зроби йому кави,” – кричить мила старенька жіночка до кухарки. Намагаюсь знов дати свої золоті польські, вони ржуть з мене і віддають назад. Гривні не пропоную. Їхати в Європу з доларами замість євро – це норм рішення, в Америку з євро поїду.
Навколо нічого немає, нікого. Я йду, стрибаю по калюжам. Ноги мокрі наскрізь, я на весь ліс співаю пісень, настрій дуже хороший, йти приємно, але важко.
Часто питають, можна з тобою поїхати? А я завжди засмучуюсь, бо мушу відмовляти. Майже не знаю людей, які вміють пройти 23 км, не втомитись, не зневіритись, не начать себе жаліть. Та і справа навіть не в тому. Якби це була не Боснія і не боснійці – Я б може йшов би оце все голодний зовсім. Я не можу дозволити собі так мучити нікого, крім себе, я, звісно, садист, але трошки тільки. Приймається в #reallife,Shavarska?
Але є подорожі, куди я беру людей, де все сплановано, все чотко, ну чи майже все, всі повертаються щасливими і натхненними, ну чи майже всі. У нас новий сайт, до речі. Загляніть, мої подорожі тут: http://iloveasia.travel/
