Уго з бургерної на острові Панган
– Ти звідки? – спитав його я, дожовуючи смачний бургер, який він власноруч приготував.
– З Португалії.
– З Лісабону?
– Вау, ти знаєш Лісабон!
– Я там три місяці тому був. Автостопом з Києва, знаєш.
– Вау, круто! А я вже півтора роки не був. Тут відкрив першу бургерну. А нащо ти їздив у Лісабон? Сьорфити?
– Про людей писати.
– Вау, так ти письменник?
Стрьомно зізнаватись, що ти в якомусь сенсі письменник у країні, де один хороший письменник збирає гроші на клавішу і гітару своєму гурту, а інший – ходить у тому самому піджаку ще з моїх короткочасних студентських років. В Україні, якщо ти кажеш “я письменник” – на обличчі в людини написано “мені не почулось? бєздєльнік?” Нє, я ніколи не пробував так казати, але тусувався з письменниками і мені завжди їх було жаль у цих випадках і не тільки. Завжди. Правда, звідки про це може знати Уго?
– Да, фейсбук-письменник, щось тіпа того.
В Уго було велике кафе на пляжі біля Лісабону. Він там сьорфив у сезон, а в несезон займався пост-продакшеном. А тоді вирішив влаштувати собі сезон впродовж цілого року.
– Тепер в мене робота завжди. Але я працюю тільки ввечері – з п’ятої до десятої. – Коли ми з ним розговорилися – стрілка годинника саме перевала за десяту вечора. – Але я не втомлююсь. Там я говорив “хух, кінець”, а тут кожного разу, проходячи на роботу кажу “ура, початок!” Все так змінилось.
Йому 37 років, він вільно говорить іспанською і англійською, його сину 5, він віддав його у місцеву школу.
– Раніше жінка працювала зі мною тут. Але 24 години на добу з одною людиною – це тяжко, розумієш? Тому вона зараз викладає тут, а я роблю бургери.
Він був першим, хто зробив бургери на острові Панган. Тепер у нього вже є три конкуренти, і це за рік. Я зайшов до нього, бо лив дощ і на мопеді було їхати нестерпно. Уго коли дізнався, що я, можна сказати, індонезієзнавець, почав водити мене про кафе і показувати свій інтер’єр. Виявилось, що всі фото на стінах – з Індонезії. Його два хобі – старі мотоцикли і сьорфинг. Ці обидва захоплення в Індонезії поєднуються як ніде більше.
Він мріє переїхати на Східний Тимор і щось відкрити там. Це одна з найновіших країн світу, невеличка колишня колонія Португалії, що відділилась від Індонезії у 1999. Одна з найбідніших країн світу.
– Там Індонезія 20 років тому і майже немає людей. Я хочу туди.
Думаю, що ніхто не сумнівається в тому, що хоче, значить зможе. Дружина, дитина і відкритий, добре розрекламований бізнес не стане на заваді взяти всіх, переїхати і почати щось інше, нове і надихаюче.