Вадим – власник українського кафе в Ханої
Уявіть собі ситуацію – Ви у Ханої, столиці В’єтнаму, в іншій частині материка, за тисячі кілометрів від України. І тут надпис українською, українське меню, на вечерю борщ, вареники, котлета по-київськи, чотири кружки квасу. Подають це все двоє в’єтнамців і дівчина з Росії у вишиванках. А робить це одинадцять років вже оцей кремезний чоловік Вадим.
Він у В’єтнамі з 97 року. Сам з Кам’янця-Подільського, восьмої школи. Коли приїхав сюди вчитись – йому було 19. Розповів мені кілька подільських легенд.
– Ти знаєш, в Кам’янці ніколи не почуваєш себе провінційним. У нас самостійне місто. Але чим більше тут вростаєш, тим важче думати про повернення додому. Додому дуже добре було б повернутись на старість.
В нього тут в’єтнамська дружина і дитина. Вадим змінив багато різних зайнять. Це кафе для нього більше хобі, здебільшого займається представництвом українських компаній у В’єтнамі. Тут все дуже смачно і зі справжніх продуктів. Часто експати з південно-східної Азії бідкаються, що неможливо дістати безліч інгредієнтів. Тут роблять свій квас і свою сметану, свої настоянки. А працівники різних авіакомпаній привозять йому хрін, чорний хліб.
Як далі розвиваються події. Вадим запросив мене на вечерю, тут по сусідству з нами сіли двоє російських інженерів з Аерофлоту. Вадим починає з ними розмову здалеку. Доводить, шо Крим і Донбас їм обходиться дорого, доводить, що Росія котиться в прірву, доводить, що вони біднішають і самі в цьому винні. Доводить, що ми такі ж самі, але інші. У чуваків з Росії спершу виникає стандартне “Ну ничево не изменишь”, але Вадим крок за кроком їм доводить, що “ізмєнішь” і я доливаю дьогтю. Чуваки самі роблять висновки, що все можна змінити, Вадим їх тільки до цього доводить. Вони платять, обнімаються і йдуть. Він змусив їх задуматися і засумніватись, трошки розвести їх густий кисіль зневіри.
– І так завжди, – каже Вадим.
– Да, – кажу, – мастерськи ти їх.
– Мені здається, що СБУ вже мали видати мені медаль.
І це абсолютна правда. Вадим розповів, що до листопада 13-го до нього ходила купа росіян і їли українську їжу в українському ресторані. Тепер росіяни виглядають тут радше як білі ворони, але він не ображається. У російському посольстві у В’єтнамі є навіть внутрішня інструкція, що забороняє працівникам ходити в його місце. Це при тому, що у Вадима є спеціальна кімнатка “пам’яті радянського союзу”, де є портрет Брєжнєва, написаний ще за його життя, прапори всіх “союзних” республік, різні радянські артефакти.
Ми сиділи і спілкувались майже годин 6. Коли вже майже стукнула 11-та ночі, Вадим глянув на годинник:
– Чорт, мене ж жінка приб’є.
І ми роз’їхались по домівках. Мушу зізнатися. Пройшло пів-дня, а я досі всерйоз думаю про те, що якшо наші спецслужби ще не рекрутують таких людей, як Вадим, то вони досі, насправді, не працюють. І про те, як пощастило туркам, мати свої кебаби по всьому світу. А я от, наприклад, попив квасу з борщем вперше за два роки у південно-східній Азії та ще й зі справжнім в’єтнамо-бандерівцем.
Заходьте до Вадима в “Будьмо” як будете у Ханої. Тут на якийсь час переносишся додому, у кращій можливій консистенції.