Валентин, Марія, і колоритна глухомань

Румуни з Слобозії. Ми проїхали поворот в сторону України, а тоді проїхали все їх місто по об’їздній. Я понадіявся, що вони краще за мене знають дорогу, але марно. Вони завезли мене в глухий кут.

В такі моменти важливо не розгубити віру в себе. Не втратити внутрішній спокій, не обізлитись на несправедливий світ. Я, звісно, розізлився на самого себе, що не проявив тверду руку і не змусив зупинитись на повороті, а тільки тихенько запитав, чи ми часом не проїхали. По мапі проїхали, але вони впевнено казали, що ні.

– А якщо ніч настане, – питав мене Валентин. – Теж будеш їхати?

Я йому ствердно кивав. Тепер я йду пішки через все його місто, потроху настає ніч, а я займаюсь відновленням спокою. Зрештою виходить добре. Перше правило – якщо втратив час, значить маєш пізніше когось потрібного зустріти.

А ще думаю про те, що сам сюди б ніколи не заїхав, в цю глухомань, тут така Борщагівка, тільки з газонами і доріжками, хіпстерські кафе сусідствують з барами “трипосто”. Тут всі тусять на вулиці, просто толпи людей. Здається, вони викупають, що я не тутейший, вже кілька людей підійшло познайомитись.

До кордону з Україною тут всього 100 кілометрів, але про Україну ніхто нічого не знає і ніхто там не був.

Дивиться, які Валентин з Марією гарні. Я, на жаль, з ними так ні про що нормально не поговорив, мій рівень румунської ще далекий від розмовного. Я їм дійсно дякую за цю глухомань, тут дуже колоритно.