16602658_10154113918621783_1912540848838298760_n

Василь, Каміла, Іра, Злата та Сергій

Ця чудова родина приймала нас на північному сході Ісландії у селі Borgarfjörður Eystri. До нього веде складний серпантин гірським перевалом, вздовж якого немає жодних відбійників, їхати надзвичайно складно і небезпечно, особливо коли мете мокрий сніг. Дорога грунтова і закінчується за селом, далі тут нічого немає. Та й в селі ніхто не знає адрес, ми намагалися знайти їх помешкання, але місцеві не підказали дорогу, аж поки ми не зустріли власне Іру, вона вибігла із школи, де були батьківські збори, показала нам напрямок. Взагалі важко заблукати в такому крихітному селі, але в нас вийшло.

— Ми живем у клоаці. — сміючись розповідає Сергій. Я трішки не одразу розчув. Мені здалося “у казці”. Іноді чуєш те, що найбільше очікуєш почути, а не те, що насправді. В Ісландію їдуть за казковістю, але якою казкою це не виглядало б для випадкового мандрівника, для того, хто живе тут роками це виглядатиме зовсім інакше. — Ми так це називаємо, бо так і є. Тут нічого нема. Це кінець цивілізації.

У селі живе усього сто осіб, але тут є, скажімо, злітна смуга. І школа, у якій, щоправда, в класах по п’ять учнів.

— У них вчителів більше, ніж учнів. Злато, іди познайомся з гостями! — Старша дочка Злата якийсь час ховається в іншій кімнаті. — Бачите, дитина зовсім здичавіла, людей давно не бачила! — Жартує Сергій.

Вони із Черкас. Працюють на рибній промисловості, тут і брат Сергія. Його дружину також звати Іра. Так вийшло, що на малесеньке село тут дві Ірини Бойко.

— Ісландцям часто здається, що ми одна людина. Дзвонять іноді мені і питають, чи я Ірина Бойко. Кажу: так, а вони починають розпитувати, чи я працювала на такій-то фірмі. Кажу: ні. А вони: як це? То ви Ірина Бойко чи ні? У нас навіть місцеві ідентифікаційні коди мають однакові останні чотири цифри. Такий вийшов збіг, тепер кожного разу треба пояснювати, що ми дві різні людини.

Батько Ірини Василь приїхав нянчити молодшу дочку Камілу. В Ісландії оплачувана декретна відпустка триває 9 місяців і є можливість обирати, хто з батьків проводить цей термін вдома.

Сергій готує нам рибу. Зубатку. Каже, щоб їли побільше, бо в Україні такої не знайти. Тобто в супермаркетах вона є, але від зубатки в нас тільки назва. Насправді під її іменем продають рибу, яку в Ісландії вважають неїстівною. Після того, як всі вже поїли, Сергій пробує власну рибу:

— Чорт, пересолив. Облажався.

Хоча риба була фантастичною. Особливо після довгої дороги північчю Ісландії на бутербродах і горіхах. Їжа тут здебільшого коштує надзвичайно дорого. Насправді, ми навіть не розраховувати, що в Ісландії вдасться зустріти аж стільки українців, ще й так далеко від столиці, у справжній ісландській провінції, і ми будемо такими радими зустріти одне одного у цій ісландській “клоаці”.

 

ЕКСПЕДИЦІЇ