Відень-Брежніцкі Хум австостопом 22.07
Корочє, ми виїхали раночком з Відня до Ікєї, як гласіт хічвікі. Але там знов засада: немає нормального місця для стопу знов і знов. І ми пішли вздовж автобану майже по дорозі, але лише паралельній автобану. Там такий трафік і стільки поліцаїв, що капці. Не знаю, пару кілометрів ми так пройшли, може близько п’яти, я нарвав аличі і ми лише дійшли до малини. До виїзду на хайвей лишався кілометр, там ми планували стати, як став якийсь австріяк, який сказав, що їде у Відень, але допоміг нам запакуватися до нього. Тож ми сіли, і він завіз нас на якийсь інший виїзд, за пару кілометрів від Відня. Там ми теж звісно не стали в тому місці, де він радив, бо зупинитись там було просто нереально.
Ми пішли трішки по виїзду на хайвей, що вважається вже хайвеєм. Нателла стопила, а я сказав, що пробіжусь трішки далі глянути як там ситуація далі, бо занадто крутий поворот на цьому виїзді, тож я побіг. А Нателла з рюкзаками стопила, мене не було може хвилину, а за цей час встиг зупинитись якийсь мадяр. Нателла йому сказала одну хвилинку і побігла за мною, трішки пробігла і повернулась, а я ж забіг трішки далі. Ха-ха. Корочє, я повертаюсь і бачу таке – стоїть Нателла, рюкзаки і машина, в такому місці, де я й не сподівався, що хтось стане, і виявилось, що цей чоловік їде зовсім не туди, куди ми планували, але він золотий чоловік.
І уявіть собі такого-собі автомеханіка, який спілкується лише німецькою і мадярською, чорні руки, брудне обличчя, в ширину як три мене, але посмішка до вух і стільки бажання допомогти і стільки бажання поговорити, що ми проїхавши з ним 170 кілометрів навіть не мали можливості трішки закуняти. Ну хіба зовсім десь вкінці, трішечки зовсім. І ми з ним спілкувалися! Не маючи спільної мови він сказав, що це кльова тєма – ховатися в кущах, а лишати дівчину стопити. Він постійно жартував. Потім ми спинились і він пригостив нас мадярськими сосисками, дарма шо ми м’яса не їмо, було смачно, і від його добродушшя було важко відмовлятись. Дуже важко, тим більше в нас не було угорських грошей, потім до цієї забігайлівки приїхала машина вантажна і посигналила. Він сказав – ходімо, – це приїхала машина з булочками і він купив нам ще два пончика. А ми взагалі ж не планували бути в Угорщині, це трішки довша дорога на Загреб. Тим більше більша її частина не автобаном, як учора і хотілося, ми їхали сільськими дорогами і розглядали мадярщину. Він висадив нас за 20 км до мадярсько-кроватського кордону, у рєсторана, де ми випили води і пішли собі далі.
Пройшовши кілометри 2 побачили поліцаїв з радаром, прям як в Україні, але ми були над ними, на мосту, а вони ховаючись за мостом, чекали на жертву. Повз нас проїхав бусик, доїхав до кінця мосту і розвернувся, вже їхав у зворотньому напрямку. Водій показав мені щось, я побачив, що доїхавши до іншого кінця мосту він знову розвернувся і ось – він зупинився біля нас. Там були дідусь і бабуся з напевно дочкою і внучиком. Вони були прекрасні, але говорили лише німецькою усі. Вони пригостили нас млинцями і грушами, і ми доїхали до кордону. Його ми переходили пішки, і мадяри навіть не спитали нас куди ми і навіщо. Не кажучи вже про обшук – вони лише поставили штамп, а хорвати вже провели дуже детальний обшук мого бегу – шукали маріхуану, звісно. Я ж переходив кордон у спідниці! Нателлин рюкзак навіть не розстібнули, а в мене заглядали навіть у гаманці. Він відкрив пачку з палочками-вонялочками, купленими у Львові, закрив очі і проізньос: “Фууу”. Я ржав і намагався жартувати з ним, обшук було закінчено, найбільше я боявся, що нас запитають якесь запрошення до Хорватії, якого в нас, звісно, не було, але ж Хорватія безвізова! Тож добродошлі! Ми у Хорватії!
Ми перейшли кордон і трішки поїли чогось на заправці, а дуже скоро пішли далі, повз нас одна поліцейська машина проїхала, тоді друга зупинилась, поліцай попередив, що за 400 метрів автобан, і там стояти не можна. Він говорив англійською, я йому англіцькою й сказав, що ми станемо прямо на виїзді, він сказав – ок. Ну ми й стали, прямо біля розп’яття. Я вирішив вилізти на відбійник і почати стопити так. В момент коли я виліз, повернулись поліцаї. Видно роботи в них там зовсім мало, машин там дійсно небагато, тож вони їхали вже двома машинами разом, увімкнули мигалки і стали біля нас. Нателла ще дуже хвилюється з приводу поліцаїв. Ми стояли на ширшій частині дороги, але це ще був зовсім не автобан, і ще навіть не з’їзд на автобан, але вони спершу перевірили документи, тоді сказали, що це автобан, ми заперечили, вони сказали – ну добре, це не автобан, але тут небезпечно. І примусили нас повернутися на 50 метрів назад, де дорога вужча! Ну ок, повернулися, настрій зіпсувався, бо шо тут ловити? І тут зупинилась перша ж фіра, він сказав щось незрозуміле, але я сказав ок, і ми сіли, бо куди тут ще їхати?
Дорога одна – автобан, і він в будь-якому випадку у наш бік. Виявилось, що він 40 км не доїжджає до Загребу, а їхав він з Москви сюди. Казав, що хорватські поліцаї гірші, за українських, бо українці 5 грн просять, а хорватським треба набагато більше. Дивно, коли це українські почали так демпінгувати своїх хорватських колег? Ще він називав те, як ми подорожуємо – цап-царап. І це було смішно, він говорив хорватською і все було зрозуміло – ми говорили українською і йому, здається, теж. Я чув деякі слова від нього і вкраплював їх в свою мову, виходило смішно, але ще більш зрозуміло для нього, напевно. Зрештою, ми доїхали до селища Брежніцкі Хум, де купили трішки поїсти, випили кави, і пішли шукати місце, де б поставити намет. Оскільки хлопець, який на каучсьорфі обязався принять у Загребі, відписав – айм соу соррі, ляляляляля. Тому було рєшєно поки не стемніло поставити намет, лягти спати, а вранці вже парішаєм у Загребі. Це було надзвичайне місце, те, в якому ми спали, але про нього завтра.