Вітс – в’єтнамський дисидент

Йому 70, але я б дав 50. Він дуже емоційний, швидкий і живий. В нього на руці велетенський золотий перстень. Вони з кузеном пили кокоси на узбіччі, а я проїжджав повз і сів біля них випити соку з цукрової тростини.

– Ти звідки? – Запитав він англійською без акценту.

– З України.

– Ооооооо, – включився в розмову його кузен. – Україна! Русія! Бом Бом! – І зображує зіткнення кулаками.

– Да, – кажу, – бомбом.

– Це все через Путіна. – знову почав говорити Вітс. – От побачиш, пройде кілька років, Путін помре або його приберуть і ви зразу заживете значно краще.

– Дякую. Ви так добре знаєте, що у нас відбувається.

– Звісно. Я бачив, як ваш президент втік до Путіна. Зараз у вас вже краще, правда? Буде ще краще. Головне – це свобода. Повір мені, тобі скільки років?

– 26.

– 26? Моєму старшому внуку 30! Так от, повір мені, свобода в житті – це найголовніше. Гроші, робота, відпочинок – це все буде, якщо є свобода. У В’єтнамі немає свободи. Я не можу сказати нічого про нашу комуністичну владу. Я був у армії, воював з цим режимом, а потім сидів десять років у в’язниці. Зараз мене вже не арештують, я занадто старий, а молодь нічого не може сказати. Комунізм. От в Росії зараз економіка падає, грошей менше, розрив між багатими і бідними зростає, кордони їм закривають. Бачиш, до чого доводить несвобода.

– Де ваш внук зараз?

– В Каліфорнії. Я жив там три роки у нього з дружиною. От тільки рік як повернулися.

– Працювали?

– Жартуєш, я старий дід! Хто мене візьме на роботу? Ні, ми з дружиною ходили в школу англійської. Були найстарішими в групі. Там, до речі, було кілька українців.

Ну от, мій друг Вітс, виявляється, в’єтнамський дисидент. Він з Сайгону. Такого міста на мапі немає, його не існує, тепер це Хо Ши Мін. Але всі і далі кажуть Сайгон. Йому було за 60, коли він почав вчити англійську. Розумієте? За 60.

Часами зустрічаєш молодих і свіжих, які виправдовують свою неосвіченість тим, що їх “не навчили”. Так, наче вчитись – це пасивний процес, а не активний. Вчитись можна завжди.

Я страшенно радію, коли зустрічаю таких старих людей. В дитинстві мені здавалось, шо всі вони потроху сходять з розуму, вертаються в дитинство, на мій рівень. Я слухав “Боже, не дай до пенсії дотягнуть” і сприймав це дуже буквально. А такі люди як Вітс вселяють віру у вічний розвиток без вікових обмежень.

Вітс не дав мені за себе заплатити і запрошував ще випити кокосу.

– Тобі тіки 26, тобі треба гроші на подорожі, дозволь мені тебе пригостити. Не ображайся, добре?