Вова: Ви своїх женщін вже привітали?

– Вас як величать?
– Богдан.
– А мене Вова. – Він відпустив кермо і простягнув потиснути руку, а я одразу зрозумів, що подорож буде цікавою.

У Вови в машині трохи смерділо. Я не міг зрозуміти, чи не несе від нього трохи таки перегаром, але, ймовірно, це вже був стійкий запах цього салону.

– Ви своїх женщін вже привітали? – Спитав він і чогось засміявся. У нього майже не було зубів. – У нас на роботі вчора мали получку дати, щоб ми встигли приготуватись до свята. А не дали. Так ми, шофери, трохи надавили. То нам хоч по п’ятсот гривень видали. Треба ж подарунки купувать, щодня виручку привозимо, а вони кажуть “грошей нема зарплату платить”. Як так?

Я нарешті зрозумів, чому машина така розбита і всередині досить неприємно пахне – це не його авто, він працює водієм, а відповідальність “за якість” несе компанія, що не вважає за потрібне обтяжувати пасажирів освіжувачем повітря. Він розповідав мені про свого логіста – жіночку, що посилає його на замовлення, казав, що вона працює добре, а у зв’язку з цим знову згадав про “жіночий день”.

– Коротше Богдане, запам’ятай! Завтра вітати треба матір. Тоді дочка, якщо у тебе є дочка. Нічого, що я на ти? Так от, спершу матір, а тоді дочку. А тільки тоді дружину. Знаєш чого? Бо вона тобі не родич! Ну ніяк не родич. Зрозумів?

Я зрозумів. На площі Пабєди з-під підземелля однойменного монументу чоловіки виносили величезні букети різних кольорів, у цьому підземеллі одна із основних точок в центрі міста, де кілька разів на рік мужички тратять получку.

– А ти сам з Києва?
– Ага
– Корінний-корінний?
– Ага
– І батьки з Києва
– І батьки.
– Рідкісний звір.
– А ви звідки будете?
– Я з Рівного. Тільки 25 років живу в Києві.
– Ну нічого собі “тільки”.
– Та так. Ти на приїжджих не гніваєшся? Не гнівайся, шо нам дома робити. Красти-мухлювати по тюрмам буцегарити? А тут хоч якась робота є. Мамі в Рівному можна помагати, бо з пенсії тепер нічого не лишається. Раніше трохи краще було, а тепер – тяжко жити, шкода вмерти. Я інженером-будівельником працював, двадцять сім споруд в Києві зробив. А за Яника це все стало нереспектабельно.

Я так і не зрозумів, що саме він мав на увазі під “нереспектабельністю”.

– А ти чим займаєшся? Нічо, що я цікавлюсь?
– Та нічого. Я – письменник. – Ніколи не знаю, що відповідати на це запитання.
– Ага, письменник. Ясно. А пишеш прозу, вірші чи…? – Тут я відчув, як у Вови закрутилися усі звивини пам’яті, він намагався згадати, що ж іще можуть писати письменники, але я вирішив не мучити його, тим більше ми вже приїхали.
– Прозу. Можна я вас сфотографую?
– А чого ж не можна? А шо, і про мене десь напишеш?
– Та й про вас напишу, чого б ні. Гарного вам дня.

Залишив йому добрі чайові. Вова помахав мені рукою через брудне привідкрите вікно і ще раз беззубо, але щиро посміхнувся, йому вже звонив по телефону його “логіст”. Думаю, завтра вона отримає від нього букет.