Юлічка Бурковська і Ті роки

Радіоведуча, матір двох дітей, ресторатор. Підозрою, що відьма, бо з роками молодшає. Народилась в Казахстані, виросла в Лебедині Сумської області. Ми вчора сиділи і згадували все, що з нами відбулося за ТІ роки, в її ресторані Природа.

У ТІ роки ми разом вели другий день народження “Сумно?”, перший захід у мистецькому арсеналі, куди прийшло кілька тисяч людей. Потім ми разом почали вестипередачу на ут-1, потім Юля приєдналась до команди Антонич-фесту.

Ми вчора гуляли трішки нашими “бойовими місцями”, звідки почалися флешмоби по всій Україні. Почалися випадково, незадумано, неосмислено. Так само випадково тоді Юля потрапила на відкриття міської електрички в вагон, у якому їхав Льоня Космос. Вона стояла і читала йому вірш Антонича, а журналісти, що зібрались навколо не могли зрозуміти, що це за божевільна і забирали в неї листочки з віршами, очікуючи побачити там якийсь партійний листок. А там був лише вірш. От подивіться, як ми це робили в метро:

– У той момент я почувалася моджахедкою, камікадзе. – Каже Юля. – Я пам’ятаю цей страх в очах Льоні, коли я почала читати вірш. Йому охоплював жах, бо незрозуміла дівчина пройшла разом з журналістами і потрапила до його “пулу”.

Найсмішніше те, що я навіть не знав цієї історії. У той момент я робив для підготовки фестивалю шось своє, Юля шось своє, ще десяток людей займались просто своєю справою, яка рухала загальну ідею вперед і за місяць нам вдалось зробити великий фестиваль у парку, в якому я виріс. Це було щось, в що ми вірили і що нас об’єднувало.

Я тоді зрозумів, що коли робиш щось велике – необхідно знайти достатню кількість самостійних і свідомих людей, що вміють долати труднощі самостійно, що вміють шукати вихід з будь-якої ситуації і мати перспективне бачення. Таких людей, насправді, меншість. Тих, що готові ризикувати і не працювати на дядю.

У ТІ роки в нас було безліч суперечок, непорозумінь, але це ніколи не заважало рухатись вперед і знову знаходити якісь нові проекти, де можна працювати разом.

– Мені найважливіша свобода, – каже Юля. – В мене колись був період, коли я собі не могла ні в чому відмовити, це дуже важливий досвід, коли ти довго йдеш на компроміс із собою, аби мати можливість купити що завгодно, а потім в якийсь момент ти лишаєшся ні з чим, бо жити в шоколаді завжди не вийде і розумієш, що цінніше – власна свобода, а не самопожертва.

Юлічка весь час йде до цілі, знаходить час на все, в неї завжди купа ідей і переживань. Я щасливий, що в нас були ТІ роки.