Заникай паспорт Або Кому потрібне право голосу?

На виборах київського мера ми не вперше побачимо, як долю міста вирішать пенсіонери.

Одного разу, мандруючи побережжям Криму, я замислився: чому вулиці в славетних татарських містах досі названі на честь Маркса і Енгельса?

Відповідь проста – прописку в кримських містах мають переважно пенсіонери. Татари лише знизують плечима – вони нічого зробити не можуть, владу – обирають пенсіонери – найактивніший електорат. Але не лише найактивніший.

Бабусі – електорат найдовірливіший, не дарма нещодавно у Польщі пройшла кампанія “Schowaj babci dowod osobisty” (“Сховай бабусин паспорт”). У вересні минулого року багатообіцяючий Луценко видав на гора ще одну обіцянку – зменшити вік найменшого виборця – до 16 років, так як це, скажімо, в Австрії або Бразилії. Але це суттєво не змінює ситуації, підлітків – значно менше.

Варто поглянути на статево-вікову піраміду перепису населення 2001 року, де чітко простежується величезний спад народжуваності. І після 7 років з 2001 маємо страшенно спотворену піраміду.

В Україні кількість пенсіонерів – значно переважає кількість тої “молодої генерації”, про яку так часто люблять говорити.

Кілька днів тому у Австралії пройшов мітинг голих пенсіонерів, які вимагали підняти пенсійні виплати. Захисники прав пенсіонерів вважають, що головною проблемою літніх людей є те, що вони не мають права вибору.

Для пенсіонерів – голий марш – це неабиякий прорив! І вони досягнуть свого, їм піднімуть пенсії, завдяки їхній винахідливості і креативу. Для українських партій – креатив – слово зайве. Ключове завжди і у всіх: “соціальна політика”.

В Україні часто апелюють до американського досвіду, бо ж США – символ демократії. Цікаво, що в цьому “ленді необмежених можливостей” жінки отримали виборче право лише завдяки Гардінгу Воррену у 1920 році. Ще пізніше отримали право вибору некорінні жителі Штатів.

Україна ж, маючи в активі армію пенсіонерів, під час вибору перетворюється на “рай толерантності”. Голосування – це така собі народна забава, але до цієї забави серйозно ставляться саме люди похилого віку.

Це їх шанс показати і проявити себе, довести своїм голосом, що вони теж в цій країні “Имеют право” (саме так іменується газета Черновецького).

А пізніше отримуємо шалені подарунки від “обраних народом”. На в’їзді на подільсько-воскресенський міст висить пам’ятна табличка – “Подарунок Киянам від мера Леоніда Чернівецького”. Не за горами час, коли подібний “знак” висітиме на кожній автобусній зупинці, кожному трамваї і вагоні метро.

Мало кому відомо, що усе це – лише виконання службових обов’язків міського голови і міськдержадміністрації.

І пенсіонерів, які здебільшого ведуться на це, на щастя, поки що не більше, аніж працездатних. Але страшно собі уявити, яка їхня явка на виборах у порівнянні з працездатним електоратом.

Рідко вони можуть бути не внесені в список – через те, що були у списках від початку існування демократії в Україні. Ще рідше – можуть бути поза місцем проживання, оскільки у відрядження і на навчання в інше місто не їздять.

Ходіння з урною по домівках – остання крапля “вибивання голосів”. Для чого потрібно приходити в дім до хворої людини з купою спостерігачів і казати їй – робіть свій вибір?

І, до речі, цей вибір, насамперед – вибір для працездатних. Адже Верховна Рада – це не опікунський орган вітчизняних пенсіонерів, а це передовсім – законодавча гілка влади.

Більшість законів стосуються саме працездатних. Але оскільки вони – у електоральній меншості – ми досі користаємо Кодекс законів про працю від 1971 року. І про новий “трудовий” можна почути не так часто, як про новітній “пенсійний”, який Юлія Тимошенко обіцяє вже до 2009 року.

В Росії на виборах до Держдуми був цілий перфоменс – пройшовши виборчу дільницю, електорат мав змогу звернутися до терапевта, для якого був відведений спеціальний “куток”, а нерідко біля виборчої дільниці проводився ярмарок із надзвичайно дешевими продуктами.

Пенсіонерів купують відверто і брутально – рисом і гречкою, цукерками і доплатами. Але гроші на цю манну небесну беруться із кишень працездатних.

На останніх виборах імідж “молодняка” має хіба що партія “Пора”, яка ніколи не проходила і не пройде до жодної місцевої, а тим більше Верховної Ради. Усіх інших можна охрестити “бабусиними внучками”, на кшталт “маминих синків”.

Ви подивіться на їхні обличчя, їхні очі, погляди – це ж типові зализані красені, роботяги і борці за права пенсійної касти.

Питання щодо УПА не вирішується лише через те, що певні політичні сили грають на почуттях у свого ж електорату. Питання занадто соціальної політики і бюджету – це проблема усього українського народу, а не тільки пенсіонерів, адже без економіки, інфраструктури, культури, пенсії і зарплати можуть зростати лише в цифровому вимірі, а не в “купівельноспроможному”.

Пенсіонерам вже не важливо, що Київ – має 28 місце у всесвітньому рейтингу за вартістю проживання, обганяючи Барселону, Берлін, безліч інших міст. Людям похилого віку не варто турбуватися про купівлю нової квартири, про оплату комунальних послуг, вартість оренди і неможливість без хабарів відкрити бізнес у місті.

Їхні додаткові 200 гривень на місяць вирішують наше майбутнє, а будь-які розмови про те, що вони обирають владу для нас – вважається неповагою. І вже геть неповагою вважається навіть заїкатися про позбавлення права обирати законодавчу владу, що прирівнюється до позбавлення права вибору.

І невідомо, що чекає нас далі – законсервовані міста? Законсервована від консерватизму пенсіонерів країна може не мати майбутнього, якщо не залишити право обирати законодавчу владу лише працездатним. А про права пенсіонерів нехай піклуються численні пенсіонерські організації, партії.

Зрештою, у Верховній Раді приймають безліч законопроектів, які стосуються Українців Найменших. І тим не менше, вони, як неплатники податків, не мають права голосу. У дворі, в якому я виріс в кінці 90-х зник дитячий майданчик.

І не тому, що на ньому не було кому гратися, а тому, що кількість пенсіонерів значно перевищила кількість дітей, яким довелося піти гратися на сусідні майданчики, а мій – перетворився на сад-город бабусь, яких безперечно підтримав районний голова, розуміючи, що бабусі, а не діти, – це його електорат.

Зрештою вже давно пора розвіяти величезний міф, який повис над Україною – міф про те, що вибори – це важливо і надважливо, що лише вибори – це “право вибору”.

Ні! “Виборче право” – це не тільки “право вибору”, і навпаки. Передовсім вибори – це законодавче майбутнє, це турбота про національного виробника, національний продукт і національну державну політику.

Та кому вигідно розвіювати його? Гречка і рис – це найдешевший спосіб отримати владу, забезпечити собі старість, щоб ніколи в житті більше не працювати.

Богдан Логвиненко, головний редактор видання про культуру SUMNO.com, для УП