15665729_10153977325341783_6299026453051296596_2n

Женя та Аня

Женя з Маріуполя, Аня зі Жмеринки. Він студент-математик, вона вчиться на вчителя малювання. Підібрали їх вчора на виїзді з Києва, вони стояли зверху на відбійнику і в темряві намагались когось зловити, а ми їхали на презентацію Перехожих до Житомира.

Ми їхали в крайній смузі і я пізно їх помітив, перелаштувався, а тоді здавав назад прямо по трасі, бо й сам стояв у цьому ж місці десятки разів. Виявилось, що вони простояли цілу годину.

Спершу ми розповідали їм про Ukraїner і вирішили показати відео Приазов’я, яке тільки було опубліковане, а вони, як виявилося, його вже бачили, бо були на презентації в КПІ, де виступав наш суперфотограф Sergey Korovayny.

А тоді вже Женя вирішив розкачати тему мови, напевно тому, що я говорив українською. Він розповідав, що в Маріуполі українську ніколи не чув, що в школі її викладали російською, що книжок українською він ще не читав і тільки в Києві трохи навчився говорити, а Аня про те, що вже на другому курсі працює у школі, бо в школах нема кому працювати, але з дітьми їй не подобається, бо це складно. А я сидів і думав, от це про мову і про дітей, це вихваляння, виправдання чи сором? У найгіршому із варіантів, якщо б це було так: “Доброго дня, мене звати так-то, я живу в країні, мову якої за життя не вивчив, а я займаюсь справою, яка мені не по душі”. У найкращому: “Я вчуся, я шукаю, я прагну”. Тут відчувається незавершеність думки, напевно має слідувати якийсь висновок, але поки що його немає. Аня вчиться на другому курсі, той самий другий курс, після якого різко обірвалася моя блискуча кар’єра хіміка і я пішов з університету на роботу. Подорожі не ліки, але може хоч вони допоможуть знайти відповідь, якщо українська освіта на це не здатна.

 

 

ЕКСПЕДИЦІЇ