Зима в Джакарті
Індонезійська столиця Джакарта – це пекло для життя і мандрівок. Місто, в якому майже немає громадського транспорту, де всі їздять на таксі і мото-таксі, де затори розтягуються на цілі дні і навіть, іноді, ночі. Колись Джакарта була величним містом, центральним портом регіону, але після будівництва Суецького каналу – судна почали ходити в обхід Африки і роль Джакарти як транзитного пункту послабилась. Джакарта – це усміхнені і щасливі люди посеред заторів і смогу.
Два роки тому, тоді коли в Києві все тільки починалося з чаєм і парасольками, я переїхав до Джакарти. Причиною став мій паспорт, вже другий закордонний паспорт закінчувався, лишалися дві сторінки, яких мені явно не вистачало на найближчі розплановані півроку. Український паспорт – це бюрократичний і антилюдський максимум, це спокута за попередні життя, це сіль і біль і ти можеш планувати усе, що завгодно, тільки з цим паспортом слід планувати все значно ретельніше. Паспорт-мітка.
Коли я тільки приїхав до Джакарти – в консульстві мені пішли назустріч і погодились усе ж виконати свої зобов’язання і видати новий паспорт. Щоправда, червоний, з вклеєною фотографією. Щоправда, невідомо коли. Тобто узагалі невідомо коли і що і я зрозумів, що треба цей місяць провести тут. Того вечора я сидів у барі з американцем, першою людиною, з якою вдалося заговорити у Джакарті, він розповідав про те, як загубив паспорт і як п’яний пішов у консульство і його, п’яного, неадекватного, прийняли, тобто справді прийняли, а не те, що може означати у нашій радянській пам’яті слово “при’няли”. І видали ці безстрашні американці за два дні йому новий, свіженький, пахучий, ламінований звичайнісінький паспорт. Він сміявся і розповідав, як за отриманням паспорту теж пішов бухий. А я вирішив тоді йому не розповідати про своє консульство, свого президента, свою країну, я розповідав про свої подорожі, те, що я дійсно відчував своїм.
Наступного дня я зняв собі невеличку кімнату-апартамент у приватному двоповерховому будинку за сто п’ятдесят баксів у самісінькому центрі п’ятнадцятимільйонного міста. За іронією долі, поруч зі мною було не українське, а американське посольство. Того дня ми зустрілися із Ді. Вона називала мене Бобо, я її – Діді. Вона приїхала до мене в гості і залишилася. Діді працювала у найбільшому індонезійському банку, вранці вона йшла щодня на роботу, а ввечері поверталася. Їх офіс був зовсім близенько, можна було дійти навіть пішки, що в Джакарті непросто. Тут живе 15 мільйонів, немає метро і пішохідних доріг, час від часу тротуари, з яких проростають дикі ліани прям посеред міста, виринають то з одної частини проїжджої частини, то з іншої. Зарослі ліанами і бур’яном, ними майже ніхто не користується, вони ніяк не поєднанні, пересування у цьому місті можливе лише на колесах, біля тебе зупиняються усі таксі, якщо ти йдеш пішки. Ходити пішки тут – як літати уві сні. Далеке, незрозуміле і недосяжне, але мені вдавалося.
Коли у Києві розігнали Майдан, коли почалися викрадення і побиття, я перетворився на рослину, що прив’язана до письмового стола. Діді йшла на роботу і поверталася й бачила мене в одній і тій самій позі, я намагався шось робити, втім, найбільше часу займали саме безсенсові перегляди сюжетів і інтерв’ю, аналіз усіх подій, у які тоді складно було повірити, особливо знаходячись на іншій частині земної кулі. Ді стала експертом в українських питаннях, вона намагалася розібратися, що відбувається і час від часу казала: “Ти знаєш, я не уявляю, щоб таке сталося тут, в Джакарті.” Вона ніколи в житті не бачила снігу і дивилася на фотографії і відео з України і сприймала їх як іншу, казкову реальність.
Ми здебільшого їли в районі Саріна. Там було чудове місце, де час від часу грали концерти і був чудовий власник китаєць. Час від часу, я ходив працювати і дивитись відео з Майдану в Старбакс у тому ж районі. Якось Ді забрала мене з дому і ми пішли у вже звичне місце і ми сіли прямо біля невеличкої сцени. Ми їли якийсь рис із куркою, коли на сцену вийшлов старенький індонезієць, мультиінструменталіст. Він сказав, що гратиме шось акустичне, або якщо хтось хоче – може сісти разом з ним і заспівати. Із залу ніхто не сів. А ми сиділи прямо біля сцени. Вони переглянулися з Ді, вона проковтнула недожований шматок курки і почала співати. Співати так, шо я їсти більше не міг. Стало незручно. Це було просто прекрасно. Я ніколи до цього не чув її справжнього голосу.
В Україні в той самий час у Міграційній службі не могли видати довідку про моє існування. Пройшло вже два тижні з моменту, як вони мали б це зробити. Моя мама пішла до них з’ясовувати, у чому проблема, коли виявилось, що вони не читають своєї поштової скриньки. У них десятки листів про людей, що померли закордоном і потребували документів значно більше, ніж я, але вони їх просто не читали. В такі моменти відчуваєш себе особливим сортом непотребу. Довідку мені таки дали, паспорт зробили на Святого Миколая. У консульство я для цього їздив теж щонайменше разів п’ять. Паспорт таки видали і якраз закінчився місяць оренди мого апартаменту, я мав рухатися далі. У мене була запланована довга подорож на півроку вперед. Зима в Джакарті, за яку не було жодного дня холоднішого за плюс тридцять, закінчилася.
Тепер я в Києві. Учора терористи ІДІЛу з усіх районів Джакарти вибрали саме Саріну. Я відкриваю стрічку новин і бачу тіла. Тіла людей із вулиці, де я жив. “Не переживай. Зі мною все ок. Пам’ятаєш, це ж біля того кафе, де ми сиділи?,” – пише Діді. А я сиджу і розглядаю фотографії і відчуваю, що нічого не можу зробити, як тоді, так і зараз. Моя усміхнена Джакарта через кількох смертників перетворилася на центр параної. Перевіряють сумки, поліція шманає усіх без розбору. У такі моменти Бобо і Діді почувають себе особливо маленькими, мікроскопічними людьми.
