Ботанік Леся на старенькій копійці про любов до Дністра

Ірина малишка, молодша сестра, молодший науковий співробітник, молода мама двох чудових дівчаток. Молодша за цю копійку, яку вправно водить околицями Заліщиків.

От тільки біологічний вік не має ніякого значення. Це любив повторювати Пако. Леся за кермом нагадує таксиста зі стажем. Я не міг не зробити цієї ілюстрації.

Леся вчилась на ботаніка і працює у Дністровському каньйоні. Що, прям в каньйоні працює? Ну не зовсім. Працює у національному парку, що розташований навколо Заліщиків, у якому Леся вивчає флору і фауну, фотографує, записує і знає його як свої п’ять пальців у рукавицях-мітенках.

– Ось там теплиці Фірташа. А ось інший олігарх побудував собі озеро і приватний зоопарк. Тут в нього ведмідь у клітці.

Ми проїжджаємо ще кілометр і бачимо у неймовірному заході сонця, в композиції хмар, променів, все ще зеленої трави і червоного ґрунту – Червоногородський замок, одна з веж якого обвалилася буквально кілька років тому. На його утримання грошей немає. Він одиноко стоїть на території радянського табору Ромашка і тихо осипається. Наша олігархічна модель, це не лише банальна крадіжка грошей і роботи у простих смертних, це ще й уникнення оподаткування, яке могло б піти на такі неймовірні місця, а йде на озера з ведмедями для жирних казнокрадів.

Ми саме проїжджали якесь самотнє дерево на узбіччі. Опале листя лежало вздовж дороги, на дереві з іншого боку сидів величезний птах.

– Це хижий. – Сказала Леся.
– Але не боїться, що ми проїжджаємо?
– Не боїться поки їдемо, як тільки станемо чи загальмуємо – одразу ж полетить геть. Ми з татом їздимо разом, він за кермом, а я з камерою, щоб не налякати.

Ми спускалися в урочище на найтралці. Леся весь час переймалася, чи піднімемось ми на цій машині назад, догори. Лежав туман яром і ґрунт був досить вологим. Поки ми з Ірою піднімались нагору і спускалися у підвал тої вежі, що збереглася, Леся знайшла цвіт площа. Її радості не можна було передати словами.

– Бачите ці квітки. Бачите? Це плющ відцвів. – Казала вона.
– Ага. Плющ. Добре. І шо? – Відповідали ми їй, позіхаючи, трохи темні у ботаніці люди.
– Як що? Він тут не цвіте. Це або інший плющ, або тут міняється клімат і вони починають квітнути. Це треба дослідити!

 

Ми побачили найбільший рівнинний водоспад і прогулялись закинутим і захламленим костелом, вже стемніло, а Леся все раділа цвіту площа. А потім ми їхали нічною трасою додому, де нас чекала театральна вистава від Лесі, її батька і дочечок. Це було просто щось неймовірно зворушливе.

Мені пощастило зустріти вже кількох професійних ботаніків за останній тижлень. Ось ще історія про Віктора:

Історія про Іру, сестру Лесі і ще одного неймовірного ботаніка- Віктора.