Міша – баяніст з Нижнього Селища

29 років, з села Нижнє Селище Хустського району. Наш перший провідник групи по Закарпаттю. Вчився на баяніста в музучилищі в Ужгороді. Потім дев’ять років працював вчителем у музичній школі.

Шість років тому познайомився з дівчиною Оленкою, якій було 14. Вона сиділа в клубі, він почав її смикати за коси. Потім чергував під її домом. Міша тоді був із кульчиком у вусі, фарбованим волоссям і на мотоциклі, який сам склепав. Три роки зустрічалися з Оленкою, а тоді взяли шлюб. Їй було 17. Зараз Олені 20, в неї лишились лише дві незаміжні однокласниці. Одна чекає вже четверту дитину. Так Закарпаття є єдиним регіоном з приростом населення в Україні. Ми сиділи в них вдома і дивились весільний фотоальбом.

– Потратили тисячу, а заробили п’ять, – каже він. – То на Закарпатті такі весілля. Два дні гуляли, двісті п’ятдесят чоловік прийшло до нас.

Міша возить нас по селу і околицях на своїй ладі. Забрав учора з Хуста. Він однокурсник Траяна, одного із учасників нашої експедиції, вони живуть у сусідніх районах одної області, але не бачилися майже 10 років.

– До нас не часто такі поважні гості приїжджають, – каже Міша. – Такі шо аж з інших областей – то раз на десять літ. В нас уся рідня тут живе. Беріть дома шо хочте. Тіки чур ми з жінкою спимо в нашій спальні.

Він не дає нам тут ні за що платити, годує і напиває домашнім вином, молоком з-під корови, запашною кавою, кнедликами з грибною юшкою, картоплею з м’ясом. Він говорить закарпатською.

– В нас у різних районах різна закарпатська. Ми на картоплю кажем ріпа. А тут за горою ріпа – то тільки для свині, мала така бараболя. Я не стараюсь з вами говорити українською, бо вам цікаво ж почути мєсну?

Нам справді цікаво. Тут від інших українських регіонів багато відмінностей. Приміром, більшість живе за місцевим часом. Ми домовлялись учора про зустріч.

– О другій тридцять то за київським часом чи за нашим? – Спитав Міша. – У нас тут більшість живе за нашим. Від Києва сорок хвилин різниці. Світанок між восьмою і дев’ятою, то уже всі на роботі мають бути, а в нас ще темно.

У деяких селах мало того, що живуть по центральноєвропейському часу, та ще й не переводять годинники, хоча в Європі переводять.

– Бабці в селах кажут: Я корові не об’ясню, шо ми час перевели і я її на годину пізніше тепер кормить буду. – Розказує Міша. Так шо, взимку питаєм спершу – по київському часу чи нє? А тоді: по переведеному чи нє?

 

Міша взяв ганчірку і протер багажник нашої п’ятирочки. Так у цих пациків посеред лісу з’явився стіл, на який ми виклали хліб. В чотирилітровій банці – буйволяче молоко від фантастичного німця.

Міша щойно повернувся з Одеси, де робив ремонти у кількох квартирах біля моря. До цього працював вісім місяців у Калінінграді. Туди його забрав однокласник, що став там вже бригадиром. Вони будували там 17-поверхові будинки.

– В школу знову кличуть працювати. – Каже він. – Я там не тільки на баяні вчив. Всіх інших заміняв. А в школі не було умов. Опалення навіть не було. Як я дітям поясню, чого в класі холодно? Там директору чим більше напрямків, тим більше капає грошей. А опалення нема.

Зараз Міша готує на вулиці картоплю на вогні на диску для розпушення від трактора. Каже, що та деталь трактора – краща пательня, справжній “тефаль” – нічо не пригорає. Він зібрав два тракторці сам. Час від часу Міша грає на весіллях. За одне весілля музикант заробляє більше, ніж за місяць важкої педагогічної роботи в школі.

 

– В мадярів зарплати в школі в цифрах такі ж як у нас, тільки в нас в гривні, а там в євро. Вони їздять вчитися сюди, бо тут вчитись на учителя музики легко і дешево, а з нашим дипломом тоді можна йти в них працювати. От вони їздять в Ужгород на сесії. А тоді вертаються назад працювати в Угорщині.

Курс гривні до євро 1:26. Це не тільки курс валют, але і курс якості і цінності освіти в Угорщині і Україні.

Читайте також про Траяна, що це все організував та тетю Аню, яка не хотіла брати з нас гроші.