Тета Аня – бармен у Нижньому Селищі
Працює барменом у сільському клубі в селі Нижнє Селище Хустського району. Хоча вона називає це магазином, а не баром. В це село не веде жодна ціла дорога, але тут є сільський клуб, у якому вирує життя. Купа дітей, проектор, безліч музичних інструментів, бар, новенька актова зала, тут відбуваються репетиції і театр, тут роблять фестивалі. Клуб відновили іноземці, які почали робити в селі бізнес.
За столиком сидить старенька бабуся з великим кухлем з кип’ятком. В ньому стоїть менший кухоль з пивом. Так вона його гріє. Бабусі скрізь бабусі. Тета Аня вішає на чіпси і сухарики на барі зверху новорічну гірлянду, стоїть на стільчику і питає мене: “Так файно буде?”
– Я була в Києві тиждень. В Москві працювала. Але вернулася сюди. Тут спокійніше життя. Оце мандрувати я не люблю. Кожного разу треба звикати до інакших умов. А дома все своє.
По Нижньому Селищу нас водить місцевий хлоп Міша. Він возить нас на своїй ладі і щойно наша група розділилась, я лишився спілкуватися з тетею Анею, а решта поїхали дивитись на село з гори з Мішою. Міша велів теті Ані не брати від мене гроші, я хвилин десять стояв і розговорював її, а тоді намагався переконати, що я маю заплатити за нас усіх а не Міша.
– Но, Міша тоді на мене образиться, – каже тетя Аня. – А як до нас гості приїжджають – то ми теж і на машині їх туди сюди повеземо, і в ресторані покормим, а гроші то си не рахуєм, бо то гості. Колись і ми до них приїдемо, не каждий день отримуєш, іноді треба віддавати, щоб потім отримати ще більше. Віддавати лучше.
Ох, оці слова теті Ані да усім би в прошивку.